Наталia & Олександр – Марiуполь

Ми повинні були знати, що почнеться війна, з 2014 року обстрілювали навколишні села за 10 км від нас і одиного разу район на околиці міста, жертви були, але не в таких масштабах. Але ми просто не хотіли в це вірити, просто не могли уявити, що може початися справжня війна. То був просто шок.

24 лютого о четвертій ранку почалося. І навіть тоді ми думали, що все триватиме кілька днів, а потім знову, як уже кілька років тому, конфлікт заморозять, ну, час від часу бої, артилерія стрілятиме, але не так масивно. Проте коли Путін сказав, що Україна, мовляв, подарунок Леніна, і що наша країна взагалі не має права на існування та самоствердження, було ясно, що це серйозно. При цьому ми жили у процвітаючому місті, яке розвивалося семимильними кроками, з європейським способом життя, з такими ж зупинками та дитячими майданчиками, як тут у Ерланґені.

Спочатку обстрілювали лише околиці Маріуполя. Хоча вже тоді наш мер мав би порадити виїхати з міста, мав би розпочати евакуацію. Але натомість ми бачили з вікна розстріляні машини, купи трупів. Це було страшно, нестерпно. Перший приліт – ми почули моторошний шум, це було о пів на п’яту ранку. Ми аж підстрибнули, побігли одразу в коридор, галас був таким жахливим, нам здавалося, що зараз усе завалиться. В той момент смерть стала для нас чимось реальним. Цей страх померти відступав дуже повільно. Ми жили на четвертому поверсі, спали в коридорі і бачили з вікна ось це рокотіння, божевільну заграву від ракет, це неможливо описати. Незабаром ми могли вираховувати, куди летять ракети. Але найстрашнішим були літаки та гелікоптери. Ми досі завмираємо, коли вони летять над нами, навіть тут у Ерланґені. Коли чуєш гуркіт, який посилюється з кожною секундою, ти притискаєшся, щоб у тебе не влучило, і залишається секунд десять до того, як почнуть падати бомби. Чим ближчий звук, тим небезпечніше.
Перші десять днів обстріли були насамперед артилерією, потім росіяни змінили тактику і почали скидати бомби, бо наші війська атакували їхні наземні колони. У підвалі було неможливо: меблів нема, тільки труби, вікон немає. З 2 березня не було світла, а з 5 березня – газу. У квартирі температура опускалася до мінус одного градуса. Ми ходили, закутані у ковдри. Готували, звісно, на вулиці. Зрештою, нам не залишалося нічого іншого, як «переїхати» в погріб, вранці ми знову піднімалися в квартиру. У квартирі над нами було двоє лежачих, ми ще й їх доглядали.

У магазинах у цей час була повна порожнеча. А якщо що й було, то потрібно було годинами в черзі стояти під обстрілами. У нас був торгівельний центр, в якому я працювала, так ми лише за кілька днів потрапили туди – це був просто жах, шок. Жалюзі були автоматично опущені вниз, метал був весь зламаний, пом’ятий, усередині люди стояли, яких я взагалі не знала, кожен набирав, що міг взяти і понести, навіть діти розбирали все підряд, вони грабували все. У мене прямо істерика почалася. Магазин поряд був «Наталі», типу як ваші dm, його просто розгромили вщент. Сину вдалося, на щастя, в останній момент мої особисті речі винести, якась жінка їх уже схопила. Люди просто втратили людську подобу, вони дикими стали, озвіріли. Чому вони просто хапають усе, що під руку потрапляє?

Ми хотіли залишатися людьми до кінця. Коли наші запаси почали добігати кінця, ми їли тільки раз на день. Але як довго ми зможемо протриматись? Ми чекали, що війна закінчиться. А війні кінця й краю не було… Натомісць ми сподівалися на переговори – даремно. Ми в самому центрі Маріуполя були, немов у кільці. На вулицях лежало дедалі більше трупів. Жахливі сцени. Нам потрібен час, щоб зрозуміти, що війна ще довго триватиме. Нас обіцяли вивезти, ми все чекали на конвой. А потім відключили воду. Ми стояли годинами, щоб отримати питну воду, хлопці привозили її безкоштовно, доки і її вже просто не стало, поки ми вже просто не могли виходити з підвалу, якщо, звичайно, життя було дороге. Обстріли були постійно, може, півгодини перерва на день. Ми навіть готувати на вулиці вже більше не могли. Моя мама живе всього за дві зупинки від нас, але ми більше не могли пробратися до неї. 8 березня нам ще раз вдалося востаннє прорватися до неї.

Люди сиділи на вулиці та готували на вогнищі. Коли вже більше не було дров, то рубали дерева, розпилювали та розколювали дошки та матраци. А що нам залишалося робити? До чого можна довести людей! Я якось за дівчинкою спостерігала, як вона пластикові пляшки наповнювала снігом, щоб вода була. Це дуже страшно. У підвалі в нас ще була хоча б технічна вода, щоби руки помити, чоловік із сусідом відкрили батареї і це була зливна вода. У багатьох навіть цього не було. Одного разу солдат один подарував нам свою пайку, щоб у нас хоч щось було поїсти… Мій чоловік у цій ситуації виявив всю свою мужність. Він єдиний виходив і готував на багатті, доки всі вже залишалися у підвалі. Коли поблизу вже не залишалося дров, він вирішив скористатися перепочинком між обстрілами і нарубати дров у посадці. Але в цей момент знову розпочався обстріл мінометами. Я з жахом спостерігала зверху, як чоловік із сином бігли, щоб врятуватися, я вже думала, що вони не повернуться більше з цього пекла, але вони навіть «видобуток» з собою принесли. Чоловік із залишків борошна приготував щось типу коржиків, під кулями, під мінами, під обстрілами. Жити треба, їсти треба було щось.

У нас була одна мета – взяти машину та вирватися з цього пекла. Але за день до війни у нас у машині акумулятор сів. Вона стояла в гаражі, до якого було 20 хвилин пішки. А дорога туди надто небезпечна. Насамперед під час міських боїв, які почалися і в нас. Автомати стріляли всюди. На чотирнадцятий день війни ми зрозуміли, що вона ще довго триватиме. Акумулятор вже, звісно, не було де купити. І ось чоловік із сином пішли вулицями і почали шукати в пробитих машинах працюючий акумулятор. Чоловік із собою вимірювальний прилад для цього взяв. Коли вони обоє нарешті знайшли робочий акумулятор, вони хотіли відразу ж до моєї мами, щоб забрати її. Вони вже майже добігли до її будинку, а тут солдати почали попереджувальні постріли робити, далі шляху немає. Чоловік із сином потрапили з цим важким акумулятором під перехресний обстріл. Вони просто дивом таки дісталися до будинку, де ми раніше жили. У сина там просто почалася істерика. А мама як, вона взагалі ще жива? У будинку залишилися лише старі люди. Один чоловік вийшов надвір, щоб їжу приготувати. Він не реагував на попередження, йому вже було байдуже. Повна безвихідь. Вони так і не змогли потрапити до мами, залишили акумулятор у нього та сподівалися, що потім заберуть його. А я весь час уявлення не мала, що взагалі відбувається. Я до смерті злякалася за них, думала, що вони ніколи більше не повернуться. Наші війська попередили нас, що нам треба йти, бо скоро тут буде гаряче. Ми побігли збирати якісь речі, знали, що коли вже солдати займають позиції, то наш будинок завтра-післязавтра обстрілюватимуть. У нас дуже багато грецького населення було в Маріуполі і вони їх майже всіх повивозили, молодці просто. Не знаю, чи всі живими доїхали, розстрілювали дуже багато машин дорогою. Із 80 квартир у будинку у нас залишилося в підвалі десь 20 людей.

Ми вирішили, що нам треба йти. 25 березня о 4-й ранку ми побігли до будинку мами. До подвір’я саме заїхав російський БТР. Наших уже ніде не було, вони складали позиції. Ми залишили всі речі, які змогли перенести із квартири до підвалу, я взяла лише свою сумку. Будинок мами, в якому я виросла, був у жахливому стані, скрізь дірки від снарядів, вікон взагалі не було. Але мама з сестрою та племінницею були живі. Такі картини були, але ми нічого не могли сфотографувати, оскільки росіяни перевіряли всі телефони, людей розвертали назад або вони взагалі зникали. Тільки потім журналісти та ті, хто залишився, фотографували залишки будинків. Ми сховалися всі у підвалі, там вже був навіть туалет, раніше це була комп’ютерна школа. Перший тиждень через обстріли ми навіть не могли виходити на вулицю. У цьому будинку наші військові сиділи, тож росіяни по ним стріляли. Ми чули, як наші міномет над нами туди-сюди переміщували і самі бігли одразу по підвалу в протилежний бік. Я ніколи цього не забуду.

А потім чоловік із сином пішли за акумулятором і зникли на добу. Я думала, що вони вже ніколи не повернуться. Спочатку вони змогли дійти до гаража, але коли поверталися назад, на проспекті почалися танкові бої і вони не могли перейти дорогу, щоб дістатися до будинку. Весь будинок був обстріляний, величезні важкі двері просто знесло вибуховою хвилею. Машину врятувало лише те, що гараж був за будинком, але ворота вибило і вони лягли на машину. Обидва просто фізично не могли їх зрушити. Та й машина не пройшла б, це був апокаліпсис. На дорогах вирви від снарядів, шматки з будинків валялися, валялися тролейбусні стовпи, це як сцени з фільму «Сталкер» Андрія Тарковського. Скрізь трупи, трупи, трупи. У моєї двоюрідної сестри батьки лежачі, це мамина сестра з чоловіком. Він помер, заслужена людина, то ми навіть не знали, як його поховати. Ховали переважно у дворах. Мій син дуже домашній хлопчик, але вони з хлопцями трупи з повалів витягували та хоронили між обстрілами. Дядька відвезли на дачу, машину знайшли, але машиною це навіть і не назвати, вся пробита.

Коли в нас стихло і ми вийшли, на вулиці лежали трупи, руїни, снаряди, що не розірвалися, стирчали в асфальті, жах. Місто перетворилося на руїни, його було не впізнати. Коли я думаю про театр, де загинули тисячі людей. Це була просто купа каміння. Коли ми вже були в Криму, моя свекруха каже: «Не брешіть, не було там людей, там був командний пункт «Азова», на нього скинули бомбу». У сина друг там був, вони просто дивом врятувалися. Там чомусь людей так багато було. Це був центр, звідки мав піти евакуаційний конвой, людям обіцяли. А хто там вилазив з-під руїн, того обстрілювали, не було жодного «зеленого коридору». Ми відчували себе покинутими, забутими всіма. Ніхто не міг нам допомогти, ні в кого не було більше сил на себе, не кажучи вже про інших. А лікарня, яку практично на шматки рознесло від бомби. Найстрашніша картина, яку я побачила, була, коли солдати «ДНР» вивезли мертву дитину з лікарні на інвалідному візку і поставили помирати… Сцени, які просто не забудеш.

Навіть тварини страшенно страждали. До нас одного разу собака прибігла, напівжива від голоду, з очима, які виразили весь біль і горе війни. Стільки покинутих собак! Бездомних собак уже до війни було багато, а зараз вони блукали руїнами, наче скелети. У підвалі у нас пітбуль був, його та другого собаку господар приспати спочатку хотів, з собою не міг взяти. Але потім передумав, коли йому сказали, що вони йому снитимуться. Ось він обох і випустив. Одна прийшла назад, шукала його, а його не було. Так ми її й взяли, вирішили, що він нас захистити трохи зможе. Двері всі були вибиті, вночі міг зайти будь-хто. А тварина настільки перелякана була, що він навіть у туалет відмовлявся на вулицю виходити. Якось у неї прокинувся просто інстинкт. Вона побачила кішку, ніби прокинулася і побігла за нею. Ми просто очманіли всі. Недалеко була розбомблена крамниця з кормом для тварин, ось ми її ним і годували. Собаці значно полегшало, добровольці її потім, як розповідають, навіть господарю назад повернули.

Коли ми повернулися до нашого підвалу, то наші речі були вкрадені, всі сумки, планшет. Два пальто та черевики на підборах залишилися. Сусідів уже не було, у підвалі були чужі… Квартира зруйнована, просто моторошно було дивитися. Ну як таке можливо? У нормальній країні! Потрібно зупинити таке! Все просто знищено. Місто просто стерли з лиця землі. Наша квартира згоріла. Я вже не змогла більше піднятися у квартиру, чоловік із сином пішли. Ми прожили там двадцять років і раптом все втрачено. Ми довго шукали цю квартиру, вона була нашою батьківщиною. Тільки двері від холодильника залишилися, не згоріли до кінця. У підвалі у кожного з 22 тих, хто вижив, були свої завдання, хто що робив: вогнище, їжа… Ми товаришували, підтримували один одного, восьмимісячна дитина була, за якою треба було доглядати. В інших будинках такої солідарності не було.

Так ось наша машина. Мої чоловіки вирішили знову спробувати та взяли з собою двох хлопців, щоб ворота відтягнути та забрати машину. Але її вже не було, гараж був на російській стороні, де в цей час не стріляли. Обидва пішли подивитися, чи наші родичі живі. І просто випадково, коли на подвір’я їх заходили, виїжджає наша машина, вже зі знаками „Z“, чоловік у шоці, він просто побіг за нею, кричав: «Це моя машина!»… Але родичі були живі і вже виїхали.

Моя мама відзначила свій ювілей у підвалі. Як вона все це витримала, я просто не уявляю й досі. Вона навіть інших підтримувала. І тепер у нас не було машини. Але ж ми були живі! У нас просто ціла армія ангелів-охоронців була – тут в епіцентрі обстрілу, де ми могли загинути, наша вулиця: одна сторона була ЗСУ, інша ДНР. У нас не було зв’язку із зовнішнім світом. Наш район уже був захолнений російськими військами, ми вже могли виїжджати. А потім ми знайшли перевізника. У нас у дворі стояли понівечені машини, хлопці прийшли запчастини забирати і підказали, хто може нас вивезти. Звичайно, ми заплатили добрі гроші за це.

Ми виїхали о 4 ранку, доки не було постів. До перевірки, так званої фільтрації, яку люди щомісяця й довше чекали, тебе перевіряють по базі даних, телефони, зв’язки з військовими і так далі. Багато людей потрапили в полон, які навіть не були пов’язані з військовими, волонтери, наприклад, допомагали іншим вибиратися. Дівчинку одну забрали, вона парамедик, її звинуватили, що вона снайпер.

Ми сиділи семеро чоловік у машині, один у одного на колінах, ми троє, мама, сестра, хлопець теж із підвалу, плюс весь багаж та водій: головне – виїхати. Нам сказали, що 17 квітня місто закриють. Тож ми терміново мали виїхати. Вже з’явився зв’язок і ми хоч могли повідомити своїх, що живі, бо два місяці ніхто не знав, що з нами.

Ми думали, що якщо ми до 6-ї ранку проїдемо пости, то все буде добре. Треба було пробратися до села Білосарайська коса, звідти вже без фільтрації могли далі, тобто фільтрація була лише у Маріуполі. Але постии займають раніше і ми потрапляємо на російський пост. У нас вивернули все, просто все, кишені, всю машину. Нас не пропускають, ми не маємо фільтрації. Ми виїхали двома машинами, у другій чоловік-інвалід був. Там дівчинка стала на коліна, почала благати, просити, ну, будь ласка, пропустіть нас, ви ж бачите, тут старий, інвалід. Але ні, молодий хлопче такий жорстокий. Ми потім потрапляли на ДНРівські пости, але вони нормально ставилися, такі ж люди, як ми, змусили їх, а цей, я його обличчя ніколи не забуду. Ми назад, до фільтраційних таборів, найближчий у Володарську був, але там такі черги були, люди просто ночували на матах у школі. Мама була ніяка, дідусь цей також. А водії наші, просто дивовижні хлопці, вирішили в обхід, полями, болотами якимись. Нас висадили, залишили тільки мою маму і того чоловіка в машині, а ми всі пішки, щоби машини не просіли. І ось так ми кілометрів 15 йшли та потрапили до Білосарайської коси. Ми там теж знайшли людей, які довезли нас згодом до Бердянська. Для нас головним було дістатися Запорізької області.

Сина ми, звичайно, ховали, до нього чіплялися на кожному посту, він призивний. Один ДНРівець добрий попався, він йому сказав: «Хлопець сиди і не висовуйся!» Більше тижня він сидів у підвалі.

У Бердянську на кожному кроці стояли пости, але там електрика була, такі елементарні людські речі ми вже просто забули. Ми два місяці провели у підвалах. Ми практично вже не мали грошей, ми морально були на межі наших сил. Там ми розділилися. Мій чоловік родом із Криму, ми хотіли туди. Моя сестра в жодну разі не хотіла до Російської Федерації. І вони з мамою вирішили поїхати до Дніпра. Мама з двоюрідною сестрою два тижні перебували в Бердянську і не могли проїхати до Дніпра, бо єдиною дорогою до цього міста росіяни не пропускали людей. І лише коли в черзі з машин мамі та ще одній літній жінці стало погано та викликали швидку допомогу, вони зглянулися і пропустили обох.

Ми поїхали через Мелітополь до Криму. Дякувати Богу, сестра чоловіка та її чоловік дуже адекватні люди, вони вже на той момент надивилися на Росію і зрозуміли, хто є хто, і надали нам нереальну підтримку. Друзі та однокласники чоловіка зібрали речі, гроші, просто не висловити. Син ні в яку не хотів залишатися там, він морально це не витримував. Що шокувало, то це жорстокість. То була раніше українська територія. Але на всіх машинах був знак „Z“, навіть на швидкій допомозі. Я якийсь час працювала. Всі розмови були про війну і дуже багато хто підтримував війну. Я чула всі їхні промови, у мене мізки закипали. Я боялася, що не стримаюся і скажу їм або… І невдовзі я просто цього не витримала. Ми розуміли, що і там залишатися не можемо, і їхати було важко. Ми з чоловіком знайшли потім сайт, як нам вибратися з Росії, встановили контакт із волонтерами, це були росіяни, які були проти війни.

Синові вдалося дістатися до Владикавказу. Він хотів автобусом у Тбілісі, але через лавину його затримали на три дні. Ночувати йому не було де. Тут грузини йому сказали, мовляв, бери таксі і там на кордоні далі домовлятимешся, хто тебе через кордон перевезе. Поїхав і йому там так пощастило, водій сам все вирішив, знайшов хлопця з мамою, теж із Маріуполя, і так вони поїхали до кордону. Вісім годин довелося чекати. Росіяни допитували, як він ставиться до «Спеціальної військової операції» в Україні… Вони як почули «Маріуполь», так це було одразу підозріло через Азов. Забрали телефон, перевіряли все. Діти думали, що водій уже поїхав і просто викинув їхні речі. Але із водієм пощастило, він їх дочекався. На грузинському кордоні почули «Маріуполь», печатку у паспорт та «щасливої дороги». Він думав, що все, тепер далі, але там знову лавина. Ночували в машині, було холодно, і тільки тоді він зміг дістатися Тбілісі. Там друг чоловіка допоміг йому, за два дні був літак на Берлін, звідти до Баварії до Нюрнберга, у нього друг уже тут був. 12 травня він приїхав до Нюрнберга, переночував у Цирндорфі. Місць у Баварії не було і його збиралися відправити до Тюрінгії. Через знайомих він звернувся до знайомих чи нема де місця. Залишалося останнє сподівання, що хтось із приватних осіб візьме до себе та пропише і так знайшов можливість залишитися у Ерланґені.

Ми виїхали із Криму 17 липня. Я просто не могла більше витримати все це, без сина, без мами та сестри. Ми раніше жили поряд, а зараз доля нас розкидала всіх. Нам допомогли волонтери, я думала, це наші, а це росіяни виявилися, сплатили нам весь шлях, самі маршрут склали. Влітку з Криму взагалі неможливо виїхати. Спочатку ми автобусом до Ростова, потім поїздом до Москви, потім допомогли на автобус до Риги сісти. Ми у Ризі 4 дні пробули, пором був лише 25. Латиші взагалі молодці, скрізь допомагали, нам безкоштовно житло надали. На поромі до Травемюнде, далі до Гамбурга, а потім в Ерланґен. Спочатку нам треба було до Цирндорфа, звідки нас у табір у Фюрт переправили. Я коли побачила цей табір, мені стало погано, це був наче колишній торговий центр, туалети на вулиці, годують один раз на день. Шлунок у мене розболівся, у мене перед війною ковид був, я їсти не могла. Спасибі все-одно всім, хто допомагав там. Морально тяжко було. Двері не зачиняються, не можна було навіть залишити речі, крали все. І потім син поговорив з господарем квартири і ось ми утрьох у нього, маленька кімнатка, але ми разом.

Я не знаю, чи зможу колись повернутися до Маріуполя. Тут не тільки війна, це навіть розкол між людьми. Нам потім розповідали про запах від трупів, що розповсюджувався від розбомбленого театру. Моя свекруха каже, мовляв риба тухла смердить. Нині там бетоном усе залили. Той, хто не був у Маріуполі, той, хто не пережив це, не розуміє. Нам кажуть «а чому ви не пішли». Вони не розуміють, що ми просто не могли, там було просто пекло. Тиша тривала лише три хвилини, а потім знову бомби. Скільки ж у місті цього «Азова», щоб скинути на Маріуполь стільки бомб, все просто знищили. Коли я дивлюся на людей, які залишилися, я не розумію, чи вони бояться, чи то вони збожеволіли, що вони там роблять.

А потім: як це все відновити? Свекруха каже, мовляв, росіяни все зроблять. Я росіян по-іншому пережила і рада, що знайшла захист у Німеччині. Хто мені поверне все, квартиру, машину, роботу, не кажучи вже про фотографії, дитячі фотографії мого сина, я так дорожила ними.

Записано 7 жовтня 2022 року