Михайло & Олена – Слов’янськ

Якщо подивитися на наше життя, то ми – звичайнісінькі українці: я багато років пропрацював в одному з коледжів Слов’янська, моя дружина працювала економістом. Як і більшість людей на Донбасі ми говоримо ні чистою українською, ні чистою російською, а суржиком – це суміш обох мов. І в нас ніколи не було жодних конфліктів та непорозумінь між національними групами чи націями. А їх у нашому регіоні дуже багато – від татар до греків. Тому ми й уявити не могли, що може дійти до того, що зараз відбувається, і що нам, як і багатьом нашим співвітчизникам, довелося пережити. Найстрашніше і образливе те, що цю війну розпочала Росія, країна колись «братнього» нам народу під приводом «звільнення російськомовного населення від утисків націоналістами». Ця війна і змусила нас, як і багатьох українців, залишити свої будинки.

Незаконна анексія Криму спричинила початок військових дій на Донбасі.

12 квітня 2014 року для мешканців Слов’янська був звичайним суботнім днем. Нічого не віщувало біди. І раптом стало відомо, що до нашого міста зайшла група озброєних людей, які захопили управління міського відділу поліції, приміщення СБУ, а згодом і будівлю виконкому. Нам досі незрозуміло, як це могло статися. Наш мер, єдина жінка-керівник міста, досі підозрюється у державній зраді, проте вину її поки що не доведено. Незвично і тривожно було бачити, як у нашому тихому та спокійному курортному місті почали споруджувати барикади та блокпости, а на вулицях з’явилися озброєні люди у камуфляжній формі, яких називали ополченцями.

Як згодом з’ясувалося, ними керував Ігор Гіркін-Стрєлков, співробітник спецслужб Росії, який брав участь в анексії Криму. З метою локалізації збройного загону Гіркіна українська армія оточила наше місто і між протиборчими сторонами почалися бойові зіткнення. Страшно і моторошно було чути вибухи, але найжахливіше – коли з’явилися «випадкові» жертви серед мирних жителів. Все частіше у місті було чути сирени. Деякі будинки, зокрема житлові будинки, були частково зруйновані. Населення міста почало залишати свої будинки і, з метою безпеки, виїжджало у спокійніші місця.

30 травня наша родина виїхала у село Богородичне, яке знаходиться за 20 кілометрів від нашого міста. Тож для нас, мешканців Слов’янська, війна з Росією розпочалася не 24 лютого 2022 року, а ще вісім років тому – 12 квітня 2014 року.

І досі для нас залишається загадкою – чому саме Слов’янськ став першим містом для захоплення ополченцями. Адже у нас у місті не було військових об’єктів, в принципі взагалі нічого немає такого, що могло б зробити його привабливою метою для російських окупантів. Слов’янськ був мирним і тихим містом, яке було відоме курортом та соляними озерами з лікувальним грязями, а також гончарним та керамічним виробництвом.

Ми не фахівці і не експерти в галузі військової аналітики, але можемо просто припустити та зазначити три моменти, котрі, імовірно, могли б відіграти свою роль:
По-перше, це назва міста Слов’янськ, що співзвучно із символом усього «слов’янського».
По-друге, вдала транспортна розв’язка, а саме біля нашого міста проходить траса Харків – Ростов.
І по-третє, у Слов’янську бере початок водопровід, який постачає питну воду по усій Донецькій області.

Отже, ми виїхали в село Богородичне, яке знаходилося зовсім поруч із прекрасним містом Святогірськ. Це мальовниче місце по праву називають „Донецькою Швейцарією“. Це місто відоме не лише прекрасною природою, величною річкою Сіверський Донець, а й своєю основною пам’яткою – Святогірською Лаврою, куди щорічно приїжджали тисячі паломників, щоб відвідати це святе місце та схилитися перед Іконою «Святогірської Божої Матері». Повірте, територія Лаври має особливу ауру. Тим, хто побував там один раз, хочеться повертатися туди знову і знову. Це воістину святе місце.

Перебуваючи у Богородичному, ми часто їздили до Святогірська. У самому селі та у Святогірську було тихо та спокійно, але до нас постійно долинали залпи артелерії. Ми постійно в інтернеті дивилися новини про бої української армії, яка намагалася звільнити наш Слов’янськ.

І ось ранок 5 червня 2014 року приніс нам радісну звістку – минулої ночі загони Гіркіна залишили наше місто і стали відходити у бік Донецька. Ми думали, що все закінчилося, але це як піна на воді, яка згодом розходиться. І зараз ми вже розуміємо, що це був лише початок жаху, в якому зараз живе український народ.

15 липня 2014 року ми повернулися додому до рідного міста. Наше життя почало нормалізуватися. Жителі нашого міста відбудували практично всі зруйновані будинки, у місті відновили роботу магазини, аптеки, перукарні, банки та інші об’єкти інфраструктури, які деякий час були закриті. Словом, життя йшло своєю ходою і ми сподівалися, що нічого подібного ніколи вже не повториться. Ми працювали. За останні вісім років двічі побували на Західній Україні, де чудово та дружно спілкувалися з місцевими жителями. Ні про який мовний конфлікт не могло бути й мови. Від цих поїздок у нас надовго залишилися чудові спогади.

А також ми кілька разів гостювали у своїх дітей у Німеччині: Ерланґені та Штутгарті. Втім, як і звичайні українці, ми налаштовувалися на мирне та щасливе життя.

І раптом, як сніг на голову – 24 лютого 2022 року російська армія почала бомбардувати українські міста. Ми дізналися про це із новин ЗМІ, а також дзвінків друзів, знайомих та родичів з інших міст. У Слов’янську у перші дні було порівняно тихо, але у душах людей була тривога. Невже знову починається? Наступні дні у місті часто було чути звуки сирени. Дуже страшно було, коли дуже низько і гучно над містом почали літати військові літаки. Полиці в магазинах пустіли, а багато магазинів, аптек, банків взагалі закривалися. У місті було небезпечно лишатися. Мер міста просив мешканців наскільки можливо залишити місто. З ініціативи мерії міста було організовано безкоштовні евакуаційні автобуси та потяги, які перевозили слов’янців у безпечні місця. Дуже приємно і зворушливо було чути, що для інвалідів та маломобільних людей було запущено спеціально обладнані вагони, щоб доставити цих людей до лікувальних закладів «спокійніших» міст для надання необхідної медичної допомоги. А сирени почали лунати все частіше та частіше. Ми досі здригаємося, коли поруч мчать машини з сиренами.

Тому наша сім’я прийняла рішення на якийсь час виїхати в безпечніше місце. Ми виїхали до Дніпропетровської області наприкінці березня. Ми зупинилися у колишнього однокурсника. У цьому регіоні ми й хотіли залишитись до закінчення бойових дій. Але сини наполягали, щоб ми їхали до них у Німеччину. І ось, визначившись із перевізником, ми виїхали у напрямку кордону. Дорогою дуже хвилювалися за свою 85-річну бабусю, яка була з нами, бо розуміли, що їй нелегко перенести цю дорогу. Але, дякувати Богу, наша бабуся всі «випробування» перенесла добре. На кордон ми прибули о 2.30 ночі. На диво ми швидко пройшли митницю, як українську, так і польську. Незважаючи на те, що бабуся мала внутрішній український паспорт, жодних проблем при перетині кордонів не було. На польському боці ми були зворушені тією увагою та турботою, яку нам надали польські волонтери. Нам пропонували гарячий суп та чай, зігріли нас у наметі з обігрівачем, а також подарували сім-карту. Цією увагою ми були зворушені до сліз. І таке добре і чуйне ставлення до нас було протягом усього шляху територією Польщі. Дуже дякуємо цим людям!

З Польщі нас забрав син. 11 квітня ми приїхали до Ерланґена. Це місто за чисельністю населення приблизно таке саме, як і наш Слов’янськ. Таке ж зелене, тихе та затишне. Ще кілька років тому, перебуваючи тут у гостях, ми були приємно здивовані, побачивши на лужку у дворі багатоповерхового будинку білочку, а потім ще й зайчика. Це так мило!

Ось ще тоді ми по-справжньому полюбили це чудове місто. І ось ми тут зараз живемо. Спочатку ми жили в одній квартирі з сім’єю сина. Упродовж двох місяців синові вдалося знайти для нас двокімнатну квартиру. І ми втрьох туди й заселилися. Нам тут комфортно та затишно.

Ми дуже вдячні мерії міста та його мешканцям за величезну допомогу, чуйне та добре ставлення до нас. Їхню турботу і увагу ми ніколи не забудемо. Ще й ще раз велике дякуємо цим людям. Ми давно зрозуміли, наскільки мало значать матеріальні цінності. Головне, що живі ми та наші близькі.

Дуже хочеться, щоб війна в Україні нарешті закінчилася і ми повернулися додому. Дуже сумуємо за Слов’янськом. Адже там наша Батьківщина, наша дім…

Записано 18 листопада 2022 року