Ми були впевнені, що нічого не станеться, адже ми навіть самі глузували над усіма, хто пакував тривожні валізки. Пару зимових речей, документи, ну, якщо – ми їх швидко зберемо. Але щоб війна? Такого просто бути не може, а якщо щось і станеться, то я ніколи не поїду з нашої дев’ятиповерхівки з усіма нашими сусідами, яких ми все життя знаємо.
Я так ще думала до самого 23 лютого, цього останнього, абсолютно безневинного дня, адже я ще заправитися хотіла, але було завезення палива на заправку і мені не хотілося на заправці чекати, я поспішала забрати Машу з «підготовки до школи». У мене було ще трохи бензину у баці. Наступного дня одразу після початку війни машини вже стояли по всьому «Проспекту Перемоги» у таких чергах перед заправками, що навіть виїзд на «Проспект Перемоги» було заблоковано чергою на заправку.
Найстрашнішим стало для мене виття сирен. Я коли в Ерланґені сирени чую, у мене паніка починається. Раніше я не знала, як вони звучать. І вже зовсім не знала, що робити, якщо сирена завиє. Інстинкт казав, що небезпека була тут. Коли вперше почула сирену, я п’ять сходинок за раз пробігла. У голові все було перемішано: війна насправді почалася? А що буде з дітьми, що з обома собаками? Чи мені допоможуть п’ять сторінок тексту, в якому написано, що потрібно в тривожну валізку класти? А як же таке може бути, що «братський народ» на нас напав? – А тепер все, все закінчилося, я прощалася із життям. З того часу в мене зовсім інше ставлення до людей та речей. Все – проходяще.
Так, це 24 лютого я ніколи не забуду. Хресний Маші, він військовий, зателефонував і сказав, мовляв, на Київ ракети випустили, ми повинні спускатися в бомбосховище. А в нас і не було жодного бомбосховища. Ми з дочкою та 21-річним сином живемо на дев’ятому поверсі гуртожитку для викладачів вузу. Ми спустилися до підвалу, який у принципі для занять більше розрахований, як ми потім дізналися, і який, якби його бомбардували, став би спільною могилою для всіх, адже він зовсім не був пристосований для бомбосховища.
У так званому «бомбосховищі» собакам було страшно, що сказати про нас, людей. Адже нічого не було підготовлено, ми мали імпровізувати, розставити столи, здвинути стільці, на яких ми, сидячи, і спали, вікна затуляли двп. Хоч туалети були. І щоразу сирени та вибухи, і ми не знали точно де вони, в кого влучили, коли буде наступний удар.
На другу ніч ми вже розклали мати, трохи зручніше стало. Вдень ми всі ненадовго поверталися до квартир, забігали помитися, переодягнутися, щось швиденько приготувати поїсти, син ходив до магазину. У нас і запасів ніяких не було. На вулиці була страшна холоднеча і всім було страшно переходити вулицю, щоб до магазину добігти.
Перший день війни був просто жахом. Син спав у підвалі на шкільній лавці. Друга ніч стала вирішальною. Тоді казали, що ракети все ближче і ближче, і я просто сподівалася, що все закінчиться. Хоча б до 3 березня, тому що у Маші в садочку свято мало бути. А вибухи стали все сильнішими і сильнішими. Судячи зі звуків, на вулиці повинні бути скрізь руїни, через запаковані вікна було видно заграву і полум’я. А потім кажуть, що вже наш район бомбардують. Глибока ніч. І тут сусідка дзвонить, у неї близнюки Машині однолітки, і каже, що не може до бомбосховища зайти, воно зачинене зсередини), каже, мовляв, поклич когось відкрити. Це вона мене, боягузку, про допомогу просить?! Я боялася поворухнутися. Я так тремтіла весь цей час, я Машу навіть на 30 секунд не могла залишити одну, а тут вийти на вулицю і допомогти їй знайти нас? Я пережила сто смертей. А що робити? Кажу в бомбосховищі, що треба людям на вулиці допомогти знайти нас. Ми стали обережно виходити, шукаємо їх, страшно, я так боюся, вибухи, шукаємо їх далі, не можемо знайти, далі шукаємо, побачили, показуємо куди, вони біжать до нас, усі живі. На цей раз все обійшлося. І знову читаємо новини, вибухи, міст частково зруйнували, згодом я побачила, що там танки були. На вулицях просто гробова тиша. Вночі з собаками та дітьми ставало все складніше, усі одягнені в пуховиках, взуті, щоб у будь-який момент можна було встати і побігти. Небезпідставно, як потім з’ясувалося. У нас недалеко військова частина, ось в неї і стріляли. Потім ракета ще й влучила. Як таке доньці пояснити? Як мені собак вигулювати?
І взагалі: для мене російська завжди була рідною, я багато спілкуюся з росіянами, любила дивитися російське телебачення. І тепер росіяни оголосили нас «недонацією», позбавляють нас взагалі нації, ми їм те, що німці з євреями зробили. Я досі цього не можу зрозуміти.
Стрес ставав все сильнішим і сильнішим для мене. Я перестала їсти. Та й магазини стали порожніми. Я навіть більше не хотіла зайвий раз виходити , щоб навіть помитися, бо думала, що у підвалі безпечніше. А з сирим волоссям я не хотіла бігти по морозу. І ось настав час, коли син порадив мені їхати. Але я не маю нікого на Західній Україні, тільки давні знайомі в Угорщині. Та й у баку в мене було всього кілька літрів палива. А до вокзалу від нас далеко. І ось 6 березня дзвонить подруга і каже, що в машині ще два місця є, для мене та Маші. У неї подруга з Києва давно вже живе в Ерланґені, працює тут у психіатричній клініці і ось вона організувала машину туди, щоб вивезти хвору на деменцію маму. Спочатку я категорично відмовилася. А куди сина, його ж скоро можуть забрати, а як же обидві собаки? Часу на роздуми у мене було лише до вечора, бо водій місця іншим віддасть. Нічого особливо із собою не візьмеш – місця у маленькій машині немає. Значить ні постільної білизни чи чогось подібного, лише диплом та документи
І ось ввечері дзвінок: „Ну що, їдеш?“ Мама плаче, не хоче відпускати. І ось я з підвалу піднімаюся до квартири, щоб ще раз подумати. Я все ще не знаю, що робити, валізу не зібрано. Адже не було жодного плану, а потім усе в брудній білизні, стільки її вже накопичилося. В голові думки біжать одна за одною, як і зараз, коли я розповідаю про це. Зрештою, закидаю пару теплих речей та іграшки в малесеньку валізу, думаю постійно, що нас дорогою можуть обстрілювати. Крім того, я навіть не можу уявити, куди взагалі ми їдемо.
Потім машина приїжджає, навколо четверо жінок, подруга з дементною мамою знайомої з Ерланґена і ми з Машею. Як прощалися з сином, він їхав до моїх батьків, з собаками, я навіть зараз про це говорити не можу… У машині ми спочатку перші години взагалі не розмовляли. Ми всі були як у трансі. Лише водій знав, що треба робити. Він знав дорогу і мчав, як божевільний. Одного разу наткнувся на пост, який попередив його, що мовляв не можна так швидко, бо його за ворога можуть прийняти і відкрити вогонь. Особливо у комендантську годину. Але він знав усі обхідні шляхи, об’їжджав усі пробки та загородження, вибирав лісові дороги для об’їзду. Коли нам вперше потрібно було заправитися, він каже, що тут уже тихо, і ми вперше змогли видихнути. Але в безпеці ми себе відчули вперше лише на кордоні з Польщею, а потім у Хелмі, куди нас волонтери в автобусах привезли. Вже було майже смішно, коли дементна бабуся спитала водія, скільки вона йому винна за дорогу. Звичайно, все було безкоштовно в Польщі, і благородний прийом із чаєм та їжею посеред ночі. Нам так добре стало від цього, в таку холоднечу. Нас привезли до табору, який і так був переповнений. Багато хто не знав, куди далі. До Німеччини тоді хотіло їхати небагато людей. Ми були просто у безпеці та неймовірно щасливі. Нарешті жах був позаду.
Але я почувалася зрадницею, оскільки я не лише власних батьків із сином залишила, але ще й собак. І я завжди боялася, що ніколи їх вже не побачу. Мій син ще такий недосвідчений для війни, але поки ще його не забрали, і я дуже сподіваюся, що він уникне фронту.
Знайома подруги забрала нас уже через п’ять годин після приїзду до Польщі і привезла машиною до Ерланґена. Дорогою ми одного разу переночували в молодіжному готелі. Але це перше ліжко в Польщі я ніколи не забуду: ми лежали на ньому втрьох – подруга, Маша та я. Проте, нарешті, жодних сирен, жодних вибухів. Напевно, так почуваєшся в раю…
В Ерлангені, тут у гуртожитку клініки на Європаканалі, ми почуваємося дуже добре. Тільки одного разу дух війни знову застав мене тут, коли в магазині я раптом почула сирену. Це, звичайно, була пробна сирена, але для нас Машею це раптом стало моментом, ніби ми знову сиділи в нашому підвалі та ховалися від бомб. Я якось до війни запитала одного знайомого, мовляв, як сирени виють. Він сказав: „Ти відразу зрозумієш“. І це насправді так.
Тут, звичайно, дуже багато паперів потрібно оформити, але я дуже задоволена і вдячна за все. Я все ще не впевнена, чи їхати мені знову до Києва, чи краще залишитися тут в Ерланґені. Я можу перекваліфікуватись. Але на батьківщині хворий батько… Я не хочу ризикувати, може, раптом роботу знайду, поки буду в Україні. З іншого боку, треба батьком займатися. Я навіть і не знаю.
Маша за будь яких обставин хоче додому, їй важко дається інтеграція. Але вона вже звикла до ситуації. У березні я все ж таки була в ейфорії, а зараз просто не знаю. Мені насправді подобається Ерланґен, таке хороше місто для життя, хоча я вже третє покоління, яке мешкає у величезному Києві.
Про що я завжди думаю, я ніколи раніше не була проти Росії, росіян, вважала їх братнім народом, вірила, що мирно можемо жити з росіянами. Але тепер, коли вони нас називають фашистами і навіть вбивають наших дітей… Те, що я вже більше ніколи не дивитимуся російського телебачення, це найменший наслідок війни проти нашого народу.
Записано 4 серпня 2022 року