Я на цю справу філософськи дивлюся. Раніше царі воювали один з одним, зараз війни продовжуються, ми постійно сперечаємося через той чи інший шматок землі.
Я працювала у Києві в одному з найбільших банків, у нас було 6000 співробітників. В останні дні перед війною ми готували все необхідне на крайній випадок, три дні ми були в повному напруженні. Це все нікому не подобалося, ніхто не хотів цим займатися, тому що ніхто не вірив, що таке можливе, та й як таке може бути можливим. Усі думали, що дипломатія знайде вихід із ситуації.
Я займаюся триатлоном вже давно і тричі на тиждень виїжджала з Бучі о 5.20 ранку на тренування. По дорозі до Києва я щодня бачила наші танки, вони йшли у бік Білорусії. Ночами їх перевозили величезними машинами. І ось я запитала свого тренера, він військовий, що все це означає, на що він відповів, що все серйозно, потрібно готуватися до оборони. Але я ніяк не могла в це повірити. І в сім’ї ми теж постійно говорили про це, але все ніби як жартома, типу поїдемо в разі чого до мами, вона 60 км від Києва живе, якраз у тій місцевості, де потім так багато людей загинуло.
24 лютого о 6.30 зателефонувала сестра: «Вставай, треба їхати до мами!» Але я ще не могла повірити. У душем я вже почула перші вибухи: аеропорт у Гостомелі бомбили. Потім зателефонувала подруга, вони з Донецька вже у 14 році переїхали, вона каже, що Київ бомбять. Вона вже знає, що це за звуки…
О 7-й ранку ми вже виїхали з Бучі двома машинами. Ми спочатку, звичайно, думали, що одразу повернемося назад. Магазини були закриті, але вже були черги. Чоловік ще говорив, мовляв, це довго не триватиме. Ми машинами помінялися, він мою маленьку взяв, щоб у нас було більше місця у його великій. Коли ми приїхали до мами, то перший день я була весь час зайнята онлайн комунікацією в банку. Бухгалтерію та маркетинг не можна було просто так зачинити. Я вже ввечері по телевізору побачила, як міста бомбардували, як росіяни висадили в Гостомелі парашутистів. І тоді стало зрозуміло, що ворог одразу весь військовий аеропорт зруйнує.
На третій день Бучу вже повністю окупували. Хто там лишився, жив у підвалах. У нас квартира в багатоповерховому будинку, для нас те все ще легко вбуло. На відео було видно солдатів, які виходили з лісів, а потім уже танки увійшли. Артилерія вже все підготувала для великої битви. З Білорусії пішли великі підрозділи. І навіть з відстані, де мама живе, на другий день ми повністю змогли відчути удар: скрізь гелікоптери, які ракети скидали, щоб підготувати дорогу танкам. Ми з дому бачили, як усе діялося. Тому мені досі страшно, коли бачу гелікоптери у повітрі.
Потім почалося, навіть винищувачі бомбили. Два дні були страшні битви. Навіть уночі було видно, як бомбили Бородянку. Ми жили в Королівці, маленькому селі, але ми все чули: нальоти з повітря, вибухи, шум танків та ланцюгів.
Українська армія відходила, мости у Бучі та Ірпені підірвали, щоб зупинити росіян. На четвертий день бої підійшли ще ближче, тепер у бій пішли танки, видно було, як стріляли по хатах. Ми весь час сиділи в будинку, підвал не підходив під бомбосховище. Зате в будинку були кімнати без вікон, там якраз ми й сиділи, аж вертольоти над нами кружляли. У Києві була паніка. У цьому хаосі чоловік поїхав до Києва, у нас там друга квартира, зібрав речі, забрав сусідку з дитиною та ще одну пару з дитиною. Так ми й сиділи вдесятьох у хаті у трьох кімнатах.
Коли Бучу окупували і росіяни засіли у будинках, ми хотіли поїхати до рідні на Західну Україну. Але як? Ми бачили, що евакуаційні дороги та машини обстрілювали. Але ми все ж таки сіли в три машини і поїхали всілякими об’їзними дорогами, які тільки знали. Танки та інша важка техніка, на щастя, нам по дорозі не зустрілася. Ми швидко просувалися вперед, бачили, звичайно, всюди залишені машини та розбиту військову техніку. Ми змогли зітхнути тільки діставшись безпечної території, де були наші. 1 березня ми доїхали живими до Львова. До цього чоловік із нами їхав, батьки залишилися там, вони не захотіли їхати, ми не змогли їх переконати. Але й у Львові була паніка, скрізь було багато людей, божевілля якесь, а я все ще продовжувала працювати онлайн, щоб банк міг далі функціонувати. У Львові ми два дні були у тітки в одній кімнаті, але нас було занадто багато, місця всім, звичайно, надовго не вистачить.
Загальне забезпечення усім необхідним вже у батьків у селі більше не працювало, на другий день перестала працювати комунікація, ніякого інтернету. Великі пекарні та магазини використали все, що вони ще мали. Були запаси в погребах і у моїх батьків теж. Крім того, чоловік із Києва привіз достатньо. Було навіть тепло, газ був. На четвертий день не було більше електрики, проте інтернет знову запрацював. Воду ми в селі з колодязя брали, він працював від електрики, один день ми піднімали вручну. У Львові ми також не голодували. Там усе працювало. У родичів та у самому Львові все ще дуже багато людей з усієї України, насамперед, коли люди там роботу знайшли.
Але місця всім не вистачало. Ми, звісно, взагалі не знали, куди їхати. Зрозуміло, що роботу я так чи інакше втрачу, закритий офіс незабаром зачинять. Тут одна знайома розповіла, що її брат вже у 14 році з Донбасу до Німеччини переїхав. Вона сама вже 27 лютого виїхала та прибула до Бурггаузена на кордоні Німеччини та Австрії. Ми спочатку хотіли до неї у Баварію. Нас було троє жінок, троє дітей та дві машини.
Ми їхали через Угорщину, заночували у готелі неподалік Будапешта, заплатили як нормальні гості. Кордони були відкриті, але люди стояли днями. Через Дінкове, це маловідомий прикордонний пост, ми з Карпат в’їхали до Угорщини. Ми угорців ні про що не просили, а вони нам нічого й не пропонували. А ввечері ми трохи злякалися. Подруга з Баварії, до якої ми їхали, раптом сказала, що ми можемо лише кілька днів там залишитись, квартира коштує 800 євро, без меблів, без усього.
Звичайно, це надто дорого для нас. І тут сестра знайшла телефон волонтера, яка в Австрії допомагала їй, коли після початку корони всі літаки в Україну раптом скасували, а вона була у цей момент у Відні. Так ось волонтери допомагали українцям знайти ночівлю та дочекатися вильоту. Сестра зв’язалася з нею і запитала, чи немає якоїсь можливості допомогти нам. І та каже, мовляв, передзвоню, і насправді передзвонює одразу і каже, що є місце в Австрії. Ми тільки-но сюди приїхали, зрозуміли, де ми опинилися і що таке Вахау. А потім друзям розповіли, які знайомі з місцевістю, туристами сюди приїжджали, ті й повірити не могли, що ми опинилися в такій гарній місцевості. А чого тут дивуватися!
Подивимося, як довго ми зможемо залишатися тут. Ми спочатку думали, що все за три місяці закінчиться. 4 березня ми приїхали сюди на Дунай. А в цей час росіяни захопили село моїх батьків і все зруйнували. Батьки таки вже виїхали на той час до Карпат, де у сусідки будинок був, і вони змогли перечекати там. Вони пробули там три місяці і лише зараз змогли повернутися. На початку травня росіяни вийшли із цього регіону. Але мати каже, що там більше не можна жити.
Росіяни пішли звідти дуже дивним чином. Все сталося несподівано за один день. Без боїв, без втручання української армії. Очевидно, був наказ відступити. Вони просто так залишили регіон із усією технікою. І до того ж всю Київську область. На початку квітня це сталося, але тоді почалися сильні бої на півдні та сході. Можливо, це була політична домовленість: на кшталт, столицю залиште, беріть південь і схід. Вони так довго стояли перед Києвом, тоді як наші війська не наступали.
Росіяни забрали звідти полонених, забирали все з будинків. Якщо в будинку були чоловіки, то їх брали в полон, насамперед, якщо вони були у військовозобов’язаному віці. Сусід два місяці у полоні був, його обміняли. Його через пів України перевозили, зовсім незрозуміло навіщо, мабуть, як товар для обміну використовували. Чоловік навіть не хоче мені всього розповідати, що знає, чи береже мою психіку.
Відразу після відходу росіян у Бучу нікого не пускали, навіть чоловіка не пустили, котрий тільки хотів подивитися, що з квартирою. Місто було закрите, впускали лише журналістів, щоб зафіксувати те, що там знайшли чи що росіяни залишили після себе. Я добре розуміюся на піарі, частину освіти в цій галузі я отримала в Росії, де в цьому питанні розбираються найкраще у світі.
Я дивилася відеорепортажі. Насправді все правильно показують із братськими могилами – 200 тіл, які потім ексгумували. До нашого будинку потрапив танковий снаряд, але збитки можна пережити, тільки фасади та вікна пошкоджені. Ми не так багато втратили, ми живемо на верхньому поверсі, на дев’ятому, квартиру не пограбували, бо у нас, мабуть, замок гарний… У мародерів було досить легкої здобичі, навіщо стільки зусиль з нашими дверима?!
У нашій квартирі живе хрещена, її будинок у Бучі повністю зруйнований, мій чоловік зовсім до Києва переїхав, у нас там друга квартира.
Спочатку ми хотіли якнайшвидше повернутися додому. Але зараз я хочу, щоб син закінчив тут школу, він якраз у гімназію пішов. Але в нього ще місяць були і онлайн заняття тільки українською. Я багато тренуюсь, насамперед займаюся плаванням. Він багато чого бачив, все розуміє. Ось уже якийсь час він перестав боятися, звик до сирен та вибухів. Але як він всередині переживає, ніхто не знає.
Слава Богу у школі все нормально. Я з самого початку хотіла працювати, а не сидіти на соц. допомозі. Я одразу і місце знайшла у готелі, просто відправила резюме до центрального офісу у Відні. Я була згодна на все: прибирати, мити посуд… І насправді вийшло. Менеджер, угорець-поліглот, він і російською мовою розмовляє, одразу ж взяв мене на роботу і сказав, щоб я відповідала за спа. І я там працюю двічі на тиждень. А потім господиня будинку, де ми живемо, знайшла для нас із сестрою роботу в інституті, де ми готували документацію англійською. У мене було дві роботи, а сестра працювала лише в інституті. Це місце було лише на кілька місяців і зараз робота закінчилася. Але я відразу почала шукати далі і знайшла роботу в Дюрнштайні в одному із сувенірних магазинів. І ось зараз працюю продавцем, там потрібні люди з англійською.
Потім ми думали, що повернемось у вересні, ми вже все підготували. У Бучі все вже привели до ладу, тільки в парки та ліс не можна через уламкові бомби та міни. Досі жертви є, страшні речі відбуваються, якщо не дотримуватись правил, треба чекати, поки все не очистять. Ми вже повернулися б, але чоловік категорично проти, ситуація ще надто небезпечна. Останнім часом Київську область знову бомбили. Ситуація може несподівано загостритися. Насамперед дітям не можна повертатися. Ось ми й залишаємося тут, принаймні, до кінця цього навчального року. Зараз ми всі у Кремсі живемо у двох напівмебльованих квартирах. Нам багато не треба і збирати речей багато не хочемо, потім їх продавати доведеться. Я можу працювати на повну ставку, бо син і без мене добре з усім справляється, він їздить скрізь велосипедом, тут я спокійна.
Вдома ми російською мовою розмовляли. Батьки з Прип’яті поряд із Чорнобилем. Батьків тоді зі старшою сестрою евакуювали, мама вагітна саме мною була, і вони теж, як ми зараз думали, що ненадовго, що швидко повернуться. У мові мами багато білоруських слів. Мій чоловік із Києва і говорить російською, а мене один із російських клієнтів чистій російській натренував. Син більше любить говорити українською, з початку війни чоловік та батьки свідомо перейшли на українську. Я ж навпаки люблю розмовляти російською. Мене часто запитують, чому я говорю мовою агресора. А я відповідаю, що зараз вивчаю мову людини, яка колись пів-Європи зруйнувала.
Раніше 80% говорили російською, зараз це вже історія. Але я проти будь-яких нападок на російську, мова тут ні до чого. Мої батьки теж німецьку вчили. Мені не потрібно спалювання російських книг, не потрібна заборона російської культури. Мій дід був в Австрії військовополоненим і працював на фермі. Може, у нього й подруга була. Він був гарним чоловіком. Можливо у мене й родичі тут є. У будь-якому випадку мова тут ні до чого і росіяни не всі однакові.
Записано 16 липня 2022 року