23 лютого ми хотіли відзначити 80-річчя моєї мами. Прибрали квартиру, закупилися, старший син прийшов привітати. Хотіли, щоб якомога більше родичів прийшло до нас, ніби передчуття мали, що щось трапиться. Мій чоловік вже два тижні як був на казармовому становищі через можливий напад. Ми з молодшим сином були вдома удвох.
Наступного ранку, приблизно о 5.30, нас розбудив гуркіт від вибухів з усіх сторін. Ще тільки світало 24 лютого і я помацки пішла до кімнати сина. Але він уже прокинувся і стояв біля відчиненого вікна. Я запитала, що трапилося. Але він тільки головою мотав, мовляв, не знаю. Ми обоє просто не зрозуміли, що щось трапилося. Скрізь спрацювали сигналізації на машинах, у будинках теж стали включати світло, голуби та ворони полетіли, цілі зграї птахів, а ми все ще не могли зрозуміти, що відбувається. Ми почали дзвонити до чоловіка. Він каже: «Почалося. Війна. Росія напала на нас. Увімкніть телевізор». Ми побігли через усю квартиру. По всіх каналах ті самі новини, але ми все ще ніяк зрозуміти не можемо. Очевидно бомбардували військовий аеропорт у Гостомелі та закинули парашутистів. Я зателефонувала мамі, вона теж прокинулася від вибухів.
І почалося. По телевізору нам показують, що росіяни з Білорусії йдуть до Чернігова. Отже, за три години вони можуть бути у Києві. Білорусь уже давно була по-ворожому налаштована до нас. Щопівгодини тепер було чути вибухи. Спочатку ми були в шоці, потім звикли до цього і спостерігали напрямок траєкторій ворожої зброї та нашого захисту. Ми звикли до цього майже так само, як тут звикли насолоджуватися тишею.
У нашому будинку немає бомбосховища, дуже небезпечно через всі труби у підвалі. Але й у сусідній школі не було безпечно. Деякі бомбосховища були, звичайно, обладнані якимись туалетами та душами. На околиці Києва вже підходили російські танки. Все сталося так швидко.
З початку року хоч і готувалися до нападу, але ніхто не вірив, що Росія насправді нападе на нас. На Сході так, але не в Києві… У школах були навчальні сирени, але ніхто їх серйозно не сприймав. А потім раптом почалося з нами все те, що з розповідей бабусі знали: ні хліба, ні молока…
Нам знадобилося кілька днів, щоб усе зрозуміти. І тоді ми думали, що до 8 березня все закінчиться, ну, може, найпізніше до 1 травня… Неподалік нашого будинку знаходиться військомат. Там створилися цілі черги добровольців, потім уже людей реєстрували у самій школі. А у середині березня виходу не було, потрібно виїжджати! У сусідньому будинку світилося дедалі менше вікон, у нашому залишилося чотири родини. Залишалися лише ті, хто не міг виїхати. Як на демонстрацію, колонами чоловіки йшли на захист України, у військоматах були величезні черги бажаючих приєднатися до армії.
Ми пішли до школи і почали запитувати, чим можемо допомогти. Нам кажуть, що пляшки потрібні, скотч, рушники, ганчірки. Ми пішли збирати пляшки по контейнерах і баках для сміття, приносили все до місці збору, де «змішували» «коктейлі Молотова». Ми їх називали «смузі Бандери». Водночас я не знала практично нічого про цього Бандеру, він мене просто ніколи не цікавив. Адже я любила російську літературу. Вчителька літератури мені завжди говорила: «Світланочко, рота закрий», оскільки я від захвату завжди з відкритим ротом на уроці сиділа, особливо, коли Пушкіна вивчали. Але якщо росіяни всіх нас без розбору Бандерівцями назвали, то нехай отримають «свого» Бандеру назад.
Ми змішували «коктейлі Молотова», приносили пироги хлопцям, руки просто покрилися кіркою від бензину та холоду, адже працювати у рукавичках було незручно. Нам показали, як пляшки треба кидати. А ми ж – жінки, все намагалися через спину та через плече кинути, а це неправильно. Їх треба збоку подалі від себе кидати, адже вони ж горять, інакше волосся собі підпалимо. Навіть наші місцеві алкоголіки приносили пляшки. А коли ганчір’я закінчилося, почали свій одяг приносити. У шафі натрапила на улюблену блузку віл Вікторія Сикрет. Вагалася, ну може, з секунду. А куди мені тепер у ній. Взяла з собою, розірвала на смужки та у пляшки.
Якось дрон у школи помітили, пішла стрілянина, на щастя, без жертв, скрізь одразу з’явилися снайпери, які попереджали нас про російських шпигунів, які мітили будинки для обстрілу. Навіть відкрили «гарячу лінію», щоб перевіряти, хто це насправді був, наші чи росіяни. Якось перед нашими дверима раптом стоїть чоловік зі зброєю, ми страшенно перелякалися. Вікна в квартирі ми заклеїли скотчем, на одному з них був ніби червоний хрест, а багато хто подумав, що будинок «помічений». От і прийшли перевіряти. Ми одразу червоний скотч видалили, а військовий виявився нашим, він тільки перевіряв і хотів попередити нас.
Загалом неймовірно, скільки чоловіків у добровольці приходили записуватися. Це нагадало мені, як у Радянському Союзі в чергу за дефіцитом вставали. Стільки сімей прощалося у нас на очах. Нині вже все налагоджено. Моєму молодшому сину 21 рік, він ще в резерві, поки його не призивають.
Володимир я знаю, ми проїздом були в ньому кілька років тому, коли брат чоловіка одружився, ось із весіллям через нього і їхали. Золоті ворота пам’ятаю. А ось у лютому мій чоловік на захисті Києва з нашого боку стояв, а брат перед Києвом із російського. Вони ж нерозлучні були. А з 2014 року жодним словом більше не обмовилися.
Ми живемо біля лісу. Дерева горіли від усіх цих бомб, на роботу ми вже не ходили. Робити вже нічого не могли, я навіть удома не могла прибирати, була немовби зомбі. Так я почала малювати. Мені чоловік до війни набір для малювання подарував, от і у нагоді став. Разів по десять ночами вставали, не могли заспокоїтися, знову засинали, завжди одягненими, кілька коротких годин у холодній квартирі. Телевізор у нас завжди був увімкнений.
Якось чоловік зателефонував і каже: «У коридор швидко, зараз бомбитимуть!“ У будинку лише четверо людей залишилося. У сумці у коридорі все, що потрібно. От і бігали туди-сюди із квартири до коридору і назад. Потім на черзі були Буча та Ірпінь. Чоловік каже: «Швидко йдіть, візьми все, що потрібно, і йдіть». У нас до Ірпеня маршруткою 15 хвилин, як від Фюрта до Нюрнберга. Небо всю ніч палахкотіло, а вранці почав горіти ліс. У березні вже раніше світати стало, я сиділа на балконі, розмовляла з чоловіком, потім із подругою, а вона каже: «У вас все в диму!». І насправді влучили в заправку, та почала горіти, три дні пожежа була. Я все це з балкона бачила, і ситуація ставала все гіршою та гіршою. 17 березня старшому синові 35 виповнилося. Він ще до війни ногу зламав, дуже складний перелом, який треба було зараз знову оперувати, але в лікарню його вже не брали, всі ліжка для поранених були. І ось вони із сім’єю поїхали до Львова, там більш небезпечно. Там його і прооперували вкотре.
Найстрашнішим для мене було те, що я не могла спати. Годину-дві дрімаєш і все. Тут в Ерланґені я спочатку постійно спала. Вже дорогою сюди я ніяк не могла прокинутися.
Наш будинок постійно тремтів від вибухів, потім починалося виття, ніби цілий ескадрон бомбардувальників пролітав над нами. І насправді одна з ракет полетіла у бік маминого будинку і звідти пішов дим у вигляді гриба. Я якнайшвидше почала дзвонити їй і вона, на щастя, відразу до телефону підійшла. Ракета потрапила у двір між 5-ма будинками, школою та дитячим садком. Шість будинків, школа та дитячий садок постраждали, у цегляних будинках обрушилися кутові стіни, вилетіли вікна, розбило балкони та фасади, у школі теж одна стіна, вікна та частина території постраждали, у дитячому садку повилітіли всі вікна, у будинках, що стоять поруч, повиривало з петель вікна та балкони, багато вікон будинків та магазинів розбито. Дим здіймався над цим усім і була пожежа.
Вдень скрізь були черги. У магазинах продуктів було дуже мало і хліб видавали по два батони на одного покупця, деякі через паніку хотіли більше. Але все було якось цивілізовано. У нас самих удома було достатньо їжі, адже готувалися до ювілею мами, купувати спочатку не треба було нічого. Але за тиждень і мої запаси закінчилися, навіть зимові заготівлі під’їли. У магазинах продавали запаси м’яса, які у разі війни зберігали, просто величезні заморожені шматки розрубували. Навіть я купила м’ясо, хоча особливо його не їм. Але у місті була паніка, Київ з усіх боків заблокували. Деякі райони міста виглядали ще більш-менш, а в нас був кошмар. Деякі магазини були зовсім закриті, бо вони просто нічого більше не мали. У ніч з 18 на 19 березня почався страшний обстріл. Торф’яники поряд з нами і сміттєзвалище загорілися, вогонь палав днями й ночами, нам було страшно, що росіяни почали застосовувати хімічну зброю. Пішов жахливий сморід, скрізь була сажа, нам стало так страшно, що Чорнобиль повториться, я просто не могла більше дихати. І чоловік не міг мені допомогти. Мені стало так страшно, що я просто задихнуся, я вже коли короною хворіла, не могла нормально дихати, а тут весь цей дим, це було ще гірше. Ми побігли на 16 поверх, там повітря має бути кращим, але я і там не могла дихати. Пальці посиніли, я майже свідомість втратила, син викликав швидку, вона швидко приїхала і почала перевіряти насиченість киснем. Кисень гаразд, а я не можу більше. Усім було погано, а я просто більше не могла. Це моя психіка не витримала. Мені дали заспокійливе і чоловік каже тоді: «Тобі треба їхати, якщо таке повториться, то ти не виживеш. Їдь до моїх батьків на Західну Україну.» Тут у Ерланґені у мене вже багато років подруга живе, вона мене від початку війни до себе кликала. І ось якраз тієї ночі знову пише, мовляв, приїдь, є ще дві кімнати тут у гуртожитку. Я взагалі не збиралася виїзджати, тільки тоді вже чоловік наполягав і сказав, щоб я і маму з собою взяла. „Наступного разу ти точно задихнешся, а швидка не завжди може так швидко приїхати, якщо взагалі ще приїде.“
Я була ще під впливом заспокійливих, от і погодилася. Я ніби у трансі була. «Візьми краще воду та горіхи, а не фен…» Я практично не реагувала. Чоловік – військовий, він дивувався, що я так спокійно реагую на вибухи. А мене, як обухом по голові. Він нас у машину посадив, повіз на вокзал. Ми їдемо на вокзал, проїжджаємо повз телевежу, спортивну школу, все вигоріло… Там шестеро людей загинуло. Навіть станції метро розбомблені, на вокзалі вікна були забиті фанерою, світло тьмяне, приглушене, щоб не привертати увагу ворожого вогню. Нашою метою було Рівне у Західній Україні, там батьки його мешкають. На вокзалі читаємо оголошення, що через 15 хвилин із першої платформи поїзд евакуаційний іде. Чоловік каже, мовляв, давай, їдь. Я погоджуся, але тільки за умови, що він молодшого сина візьме до себе. І ось ми стоїмо, а чоловік умовляє: «Їдь до Хельму, а не до Рівного. Не залишайся в Україні. Через місяць ми їх усіх виженемо, сідай!» Але всі місця зайняті, нас в останній вагон відправляють, але й там ущерть. Тільки в передостанньому є ще місця для нас із мамою, і нам так пощастило, що в одному купе два місця для нас. У поїзді темрява. Ми навіть і попрощатися не можемо, чоловіка тільки швидко обняла, синові руку з вікна простягла.
Ми ще десь годину стояли на платформі, дорога була перекрита. Чоловік із сином уже поїхали, а ми вирушили десь годині о восьмій вечора, вчотирьох у купе. Я проспала всю ніч, аж вісім годин від Києва до Житомира, доки не розвиднялося. Двох чоловіків зняли з поїзда, вони мабуть хотіли відкосити від призиву.
Коли ми приїхали до Хельму, ми просто плакали. Нам приносили воду, щось поїсти, шоколад… ковдри, підгузки, домашні пироги, просто неймовірна солідарність і готовність допомогти. Поляки допомогли нам із сумками, дали нам стільки їжі в дорогу, адже ніколи не знаєш, що і як… Ми сіли на поїзд до Берліна і знову вісім годин. По дорозі скрізь чули: «Дякую, що ви нас захищаєте!» Було стільки їжі, а ми не могли все це з’їсти, просто давали нам і все. Ми постійно плакали від радості, а на одному вокзалі з поїзда вистрибнула кішка, господиня в сльози, то поляки спіймали кішку і знову вручили господині… Неймовірно. На кожній зупинці гарячий суп, чай, ми просто не могли все з’їсти та випити.
Коли ми приїхали до Німеччини, ми мали повні сумки їжі, а тут ще й німці з пакетами, повними їжі та напоїв. У деяких жінок істерики починалися, нерви не витримували. І всі казали нам: «Біть-бітте!» Я вже не могла їсти, але решта багато їла, це, звичайно, насамперед через стрес було. Нам навіть медикаменти пропонували, ми й відмовитися не могли, дивлячись на таку готовність допомогти. „Нам усі допомагають“, – сказала мама, – „і вони колись нашими ворогами були…“
Стільки добровольців, вони нас усіх обіймали. Ми напевно в Польщі залишилися б, якби не подруга в Німеччині. І ось із двома повними сумками бутербродів, зубної пасти, шампунів ми приїхали до Ерланґену, там нас Людмила зустріла на вокзалі та привезла до гуртожитку.
Але повернуся до Київської зими. Потім я дізналася, що магазин поруч із будинком обстріляли. Добре, що ми вже поїхали. То була група російських диверсантів. Скрізь протитанкові загородження. Хто пароль не знає, той далі не пройде. Наприклад, треба було знати, як раніше називалася станція метро, яку нещодавно перейменували. Одного разу чоловік якийсь з’явився підозрілим. Я сховалася поміж баками. У мене серце колотилося так сильно, що я сама чула його. Патруль погрожував зброєю, потім його кудись відвезли. Або іншим разом, кажуть, росіяни увійшли. Але насправді наші виявилися. Ух, відбій. Багато було таких заплутаних ситуацій. Я тепер за звуком усі снаряди можу розрізняти.
У мене у чоловіка проблеми зі щитовидкою, запас медикаментів залишився лише на один день. Мости висаджені в повітря, він ніяк не міг отримати ліки, а я теж не могла приїхати, метро не працювало більше. І ось я пігулки його усі взяла, все що було, на три місяці, і пішла пішки через Київ, далеко півтори години йти. На автобусі за півгодини б доїхала, але ж не ходило нічого. І ось біжу Києвом і бачу, що скрізь стріляють, на зустріч машина, питають, куди. Взяли мене, трохи підвезли, останній відрізок далі пішки йду. І ось бачу величезну колону військових машин, в одній із них мій чоловік, втомлений такий.
По зворотньому шляху побачила терроборну і раптом бачу стоїть вона, пляшка з «коктейлем Молотова», а з неї моя улюблена блузка стирчить. І так я зраділа, ось він, мій внесок у захист Батьківщини!
Ми з мамою дуже сумуємо за домівкою та повертаємося назад. А Ерланґен став нам другою домівкою, ми тут не тільки в безпеці, але нас ще й приймали скрізь як своїх.
Записано 31 липня 2022 року