Наталiя – Бердянськ

Почати я хотіла б не з вибухів по військовим об’єктам першого дня війни, а з того моменту, з якого вона почалася для мене. Це було ще до грудня 2021 року. Я тоді працювала у школі. До поліції електронною поштою надійшло повідомлення, що наша школа замінована. Коли повідомлення надійшло вперше, воно було адресоване директору та відповідальним відомствам. У ньому була загроза з шантажем: якщо протягом двох годин не переведуть певну суму на картку, вказану в тексті повідомлення, то буде підірвано пристрій, закладений у будівлі школи. Протягом півгодини надійшов наказ про те, як без паніки вивести дітей зі школи. Їм повідомили, що це, мовляв, навчальна тривога. Ми справді думали, що це перевірка, але потім зрозуміли, що це не жарт. Побігли назад до будівлі школи, почали виносити речі, бо багато хто вибіг без верхнього одягу. Діти зраділи, ура – уроків не буде, школу замінували… А потім директор сказав, щоб ми учнів відправили додому.

І такі погрози почали повторюватися дуже часто, тричі на тиждень, доки в середині грудня не довелося перейти на дистанційне навчання. Батьки, звичайно, переживали, а ми вели уроки віддалено до кінця першого семестру. Після новорічних канікул у кожній школі чергували поліцейські і, щойно надходила загроза, школу перевіряли на наявність вибухових речовин, а ми продовжували працювати. Ми повідомляли батькам про помилкове мінування та давали їм можливість забрати дітей додому чи залишити у школі. І так тривало до лютого. Школу щодня мінували… Дедалі більше шкіл отримували погрози, не лише у Бердянську, а й в інших містах, навіть у Києві. Ті, хто розсилав такі повідомлення, хотіли викликати у населення недовіру до уряду за принципом: він нас не може захистити. Наприкінці лютого ще й із короною довелося знову зіткнутися. Залишався один тиждень до війни.

24 лютого у мене уроків не було, я прокинулася о п’ятій ранку від страшного вибуху, гуркоту, нічого не зрозумівши, що трапилося. У моєму класі батько учня був прикордонником. Я зателефонувала його мамі, вона сказала: „Війна, ми виїжджаємо…“. Тут і дочка зателефонувала і запитала «Що робити? Може й нам виїжджати?» Але куди їхати? Я запропонувала переїхати на дачу, там має бути тихо. І того ж дня ми переїхали на дачу. Нам здавалося, що в місті небезпечно, а на дачі ми мали все необхідне, маленький будиночок з опаленням, сад… Там ми могли залишитися. Принаймні, ми так думали.

Ми, звичайно, намагалися бути в курсі подій, постійно слухали радіо, читали в інтернеті. І ось росіяни виявилися раптом уже лише за кілька кілометрів від Бердянська. Це було увечері 25 лютого. Місто вони не обстрілювали. Спочатку увійшли технічні війська, щоб добре перевірити обстановку, як нам казали. Коли вони заходили, то їхали не центральними вулицями, а маленькими сусідніми, може шукали партизанів. Усе захоплення пройшло без жодного пострілу. У росіян не було точних карт місцевості або були старі, вони постійно питали у місцевих жителів дорогу, багато хто відправляв їх у неправильному напрямку, тому загарбникам знадобилося більше часу для взяття міста. У цей час жителі зібралися в центрі на мирні протести і казали росіянам, що тут на них ніхто не чекав, і що ми не хочемо, щоб нас «звільняли». Депутати міськради теж намагалися переконати їх, що їм краще піти. І вони залишили виконком і центральну площу у спокої. Приблизно тиждень росіяни сиділи лише у казармах, знайомились із місцевістю і ще місяць у нас проходили мітинги на підтримку України.

На останній акції протесту солдати оточили нашу групу, наставили автомати та попередили: «Щоб вас тут більше не було. Наступного разу автомати говоритимуть». Стало зрозуміло, що це останній мітинг, наступного разу нам заткнуть рота автоматами. Було так страшно і моторошно. Ми стояли на площі з 12 до першої дня, мирно висловлювали свої вимоги та наш опір владі, а тепер усе закінчилося. Багатьом вигляд зброї, спрямованої на них, вселяв панічний страх. У багатьох моїх колег почалася депресія, досі вони страждають від цього. Після того випадку народ уже залишався вдома, а окупанти влаштовували полювання на активістів та забирали їх у військову комендатуру. Ми залишалися на дачі, мешкаючи на краю міста.

Одного разу я розмовляла із сусідкою, яка була налаштована проти України та підтримувала «російський світ». Нам не вдалось дійти згоди і ми посварилися. Після цього мені стало страшно, напевно треба було тримати язика за зубами, адже я всій родині могла цим нашкодити. Розповіла чоловікові, він відповів, забудь, будемо подалі від них.

Тим часом мене викликали працювати. До війни наша школа була добре технічно обладнана, достатньо комп’ютерів, ноутбуків для всіх дітей, оформлено кабінет фізики, математики на найвищому рівні. У нас була одна з найкращих шкіл у Запорізькій області. Після початку війни уроки не проводились. Призначений окупаційною владою завідувач міськвно вимагав перейти на російські програми та навчальні плани. Як далеко вони з «русифікацією» зайшли, просто приклад наведу. До колеги, вчителя хімії, о 6-й ранку до квартири без попередження прийшли шестеро військових, щоб перевірити документи та пояснити основи російської хімії. На що вона відповіла, що H2O і в Африці H2O. У відповідь їй порадили не нахабніти, якщо не хоче…

І ось ми вийшли до школи на чергування. Будівля вже місяць не опалювалася, але всі мали бути на місцях. Початок березня, холодно, тепла немає. Навіть випав сніг. У цей час розпочався обстріл Маріуполя. Звідти до нас багато біженців приїжджало. Більшість з них розміщувалися у школах. Мешканці міста приносили ковдри, готували їжу. Біженці спали на підлозі у спортзалі з дітьми та домашніми тваринами. Багато хто приходив пішки і був безмежно вдячний за шматок хліба, ковток гарячої води. Мені запам’ятався випадок, коли ми допомогли молодій мамі з восьмимісячною дитиною. Малятко вона вже місяць не могла помити і поміняти підгузник, бо жили під час бомбардувань у підвалі будинку. На попі у дитини від власних екскрементів була рана, ми їй допомогли помити і переодягнути немовля, відвезли до лікарні, де його вилікували… З Маріуполя приїжджали вчителі, ми їх прийняли, обігріли та нагодували. Деякі з них «перефарбувалися», перейшли на бік ворога, деякі з них тепер працюють у нашій школі замість нас. Звичайно, ми були доброзичливими до всіх. Я хотіла навіть когось у своїй квартирі поселити, але без опалення та газу там жити за п’яти градусів не можна… У кого бойлери були й електричні печі, розміщували біженців у своїх квартирах та будинках.

Ми завісили вікна щільною тканиною, щоб уночі нас з вулиці не було видно, вуличні ліхтарі відключили, дуже боялися бомбардувань. І на небі, як нам здавалося, теж була війна, темно, холодно, зірки ніби погасли. Було так моторошно і страшно, що боялися виходити надвір.

Якось уночі ми почули, як рухалася колона машин. Ми нічого не бачили, чули лише мотори, жахливий шум. Величезна кількість техніки прямувала у бік Маріуполя, і такий рев продовжувався щоночі. Нам було дуже страшно, треба було триматись усім разом, адже не було жодної інформації. Інтернет і зв’язок були зруйновані, тільки ті, хто мав супутникове телебачення, могли знати, що відбувається. Росіяни окупували українські радіоканали і передавали свої російські новини про те, як добре нам буде жити під Росією, хоча до цього ми жили дуже добре. У міру можливостей намагалися обмінюватися із сусідами інформацією, якою володіли. Одні знали більше, інші – менше. У багатьох були родичі та знайомі за кордоном. Ми чули про евакуаційні поїзди та величезні натовпи в них, чули про загибель мирних жителів, чули про Бучу, Ірпінь, Чернігів, Суми. Усі боялися за своє життя. І хто міг, той виїжджав. Молодша дочка з Києва у лютневу холоднечу із сумкою в руках та з кашлем пройшла 30 кілометрів до польського кордону. Після того, як дісталася Варшави, розповідала, що вижила тільки тому, що жителі навколишніх сіл виходили на дорогу і годували їх бутербродами, поїли теплим чаєм, у туалет пускали.

Щоранку над нами пролітали літаки з Криму, вони летіли бомбардувати Маріуполь. Я так хотіла, щоб вони впали і більше не могли злетіти. А одного разу літак намалював у небі тризуб, символ України. Це було знаком надії, що скоро ЗСУ повернуться та звільнять нас.

Наша бердянська молодь дуже патріотично налаштована. Якось молоді люди кинули в машину БУК, що проїжджала повз, коктейль Молотова. Особливо нічого не сталося, солдати погасили вогонь. Дівча, яке кинуло пляшку, потім затримали.

Найстрашніше почалося після Бучі. Ми з чоловіком дуже боялися за життя дітей, почали готувати погріб. Одне бажання було, щоби діти виїхали. Донька чекала на другу дитину, тому вирішили виїжджати найближчим часом. З Маріуполя йшла колона легкових автомобілів, до якої могли приєднатися. Діти виїжджали у середині березня. У цій колоні у Запоріжжі було понад 1000 машин. І подруга із онукою теж виїжджала. Її дочка до війни поїхала у відпустку в Емірати, захворіла там короною і в результаті – карантин на всю відпустку, а потім почалася війна. Ні літаків, ні грошей нічого, а дитина в Бердянську. Вона попросила матір привезти дитину до Польщі. Подруга взяла онучку й у дорогу. Перед поїздкою прикріпила червоні хрести на машину, але ті, що приїхали з Маріуполя, сказали, мовляв, зніміть, бо ці знаки могли спровокувати росіян, і ті почнуть стріляти. На машині залишили лише знак «Діти!“

Так минуло три тижні. Ми з чоловіком одні на дачі. Потім кажуть, що місто незабаром закриють, виїхати можливості не буде. Обидві дочки та зять почали дзвонити та просити, щоб ми терміново виїжджали. Ми віддали всі запаси друзям, передали ключі від дому тим, хто вирішив залишитись. Я попрощалася з директором і ми поїхали своєю машиною до Запоріжжя, каністру бензину взяли з собою, нам треба було проїхати 200 кілометрів і не було відомо скільки будемо в дорозі. Ми проїхали за 11 годин, а деякі знайомі були 2-3 дні у дорозі. Росіяни встановили 17 постів, перевіряли там усі документи, телефони, відкривали валізи та оглядали речі. Ми з солдатами не розмовляли, щоб борони Боже, чого зайвого не сказати, вони реагували навіть на тремтіння в голосі або на опущені очі. Для чоловіка це був страшний стрес. Після цього він сказав, що більше не поїде назад, більше не хоче проходити всі ці приниження і слухати образи.

У нашій колоні було близько 200 машин. З нами їхала бабуся, мама чоловіка, вона була «причиною та приводом» нашої поїздки – на лікування везли. На постах частково були ДНРрівці та ЛНРівці, вони дико стріляли у повітря, матюкалися. Але були й інші, які поводилися цивілізовано, очевидно з російських спецслужб.

Праворуч і ліворуч по дорозі було розкладено протитанкові міни та шипи. Із росіянами не до жартів. Коли ми проїхали сіру зону та побачили український прапор, Боже, таке щастя було, хотілося вискочити, а військові кричать «швидко, швидко проїжджайте! Може розпочатися обстріл». Після цього ми досить швидко дісталися Дніпропетровська.

Поки у нас у місті росіяни, чоловік не хоче повертатись назад. І я теж. Все моє життя аж до одягу залишилося там. Я вчитель, у мене в школі, звичайно, багато всього особистого було для роботи. А зараз усе, мабуть, викинули. Я одну колишню колегу попросила, щоб вона винесла мої речі, вона з росіянами працює зараз. Ну та у відповідь, мовляв, зроблю, коли буде час. З того часу ми більше не спілкуємося. Не розумію людей, які працюють на ворога, не можу прийняти рабської поведінки колег, вони ж знають, як ми, українці, страждаємо від війни.

Ми, звичайно, дуже раділи, коли російський корабель затонув у порту Бердянська, хоч росіяни стверджують, що жертв не було. Ми знаємо що були. І підняли тост за нашу перемогу. Ми б, мабуть, залишилися там, якби дочка із зятем не наполягали, щоб ми виїхали

Ті, хто залишився у Бердянську, дуже рідко виходять із дому. Багато дітей та дорослих просто сидять удома. Багато батьків відправили дітей до шкіл на окупованій території, вважаючи, що українські атестати більше не дійсні, деякі забрали документи та хочуть виїхати. Проте українська школа працює, а я й далі викладаю з Ерланґена дистанційно. Ми не питаємо дітей, де вони перебувають. Хто взагалі зважиться щось сказати, каже, що продукти є, газ підключили, тепло у квартири дали лише свободи немає. Нас визволили від свободи. Натомість бабусі зі старих радянських часів тепер радіють, подачки отримують від Путіна у вигляді 10 000 рублів.

Мій зять залишився в Україні, а дочку відправив за кордон. Подруга дочки вже давно живе у Німеччині, в Ерланґені. З Дніпропетровська донька після чергової тривоги сіла з чоловіком та сином у машину та поїхала до Львова. Зять посадив їх автобусом до Нюрнберга. Спочатку вони розміщувалися усі в одній квартирі у подруги, а потім доньку з онуком поселили в готель.

Ми з чоловіком та свекрухою залишились у Дніпропетровську, а донька попросила мене приїхати до Німеччини. Коли настав час пологів, я купила квиток і вирушила до неї. Автобус до Нюрнберга прийшов на 1,5 години раніше. Без адреси, знання німецької мови. Нікого на вокзалі нема, щоб зустріти мене. Отака у мене карма. Натомість раділа, коли дочка з онуком зустріли мене…

Я вірю у перемогу нашої армії та сиджу на валізах. Зараз я хочу, щоб зять зміг приїхати до родини. Я буду щаслива повернутися до чоловіка. Моя молодша вже знову у Києві. Їй тут все здалося чужим та далеким, надто все правильно. Їй потрібне життя як свято…

В Ерланґені наша сім’я поповнилася маленькою людиною, дівчинкою Ганною. Я така щаслива зі своїми онуками та старшою донькою. Ми зустріли тут підтримку, знайшли друзів, почуваємось як удома. Мені здається, що старша дочка вирішить залишитися в Ерланґені, вчить німецьку мову, знайомиться із традиціями та обрядами країни. Одна лише проблема існує – переїзд до Баварії її коханої людини. Але це питання можна буде вирішити лише після перемоги України над російськими військами. Тоді ніхто у нас і нашої країни не зможе забрати свободу.

Записано 20 листопада 2022 року