Моя мама досі живе в Ірпені, а я не можу туди назад, просто психічно не впораюся.
10 лютого я взяла відпустку, мені на операцію потрібно було, і, звісно, я й не підозрювала, що може розпочатись війна. А вона 24 лютого насправді розпочалася. Того дня мені треба було на перев’язку. Я прокинулася від вибуху, що був схожий на салют. Ми жили в дуже старому будинку, все затремтіло і затряслося, вікна задзвеніли. Я схопила стільниковий і дізналася, що нас з усіх боків обстрілюють. За кар’єром Буча, далі аеропорт у Гостомелі. Діти ще спали, а я була в шоці. Мамі боялася спочатку дзвонити, потім набираю, питаю, що трапилося, вона каже: «Війна». Ми вже знали, що треба пакувати в тривожну валізку, але всі тільки сміялися раніше над цим. Це просто неможливо, щоб у Європі, в 21 столітті… Немислимо, неможливо!
Мені потрібно було до лікаря, я розбудила дітей і сказала, щоб у разі чого вони йшли до бабусі, вона через дорогу жила, я думала, що там буде безпечніше, ніж у нашому домі. Діти насправді потім до бабусі пішли і лишилися там. Над головами постійно літали ракети. Жах. Оля, моя тітка, живе на Майорці, я їй зателефонувала і вона порадила одразу ж виїжджати.
Коли я прийшла до лікарні на перев’язку, там уже нікого не було. У цей момент розпочався масивний обстріл Бучі. Перев’язку мені вже не зробили, лікар по телефону сказав, які ліки купувати і все. Потім у нас почалася паніка з приводу продуктів, бо продукти у нас завозилися з Києва, а до нас можна було дістатися лише двома мостами та залізницею. Найстрашніше почалося 26 лютого, коли рухнула мережа. Нам до центру 30 хвилин пішки. Цього дня загинула десятирічна дитина. З того часу хлопцям я більше не дозволяла виходити на вулицю. Магазини все пустішалы та пустішали, все дорожчало, ми стали ходити на базар. Нас попереджали, що Ірпенем диверсанти ходять, які запитували, як пройти на Київ. В цей час уже підірвали перший міст. На «Жирафі», це наш торгивельний центр, уже був перший бій, він був біля мосту у напрямку Бучі. На тому боці багато новобудов, там переважно біженці з Донецька та Луганська жили.
27 лютого ми з мамою пішли на базар та побачили цих диверсантів. Високий, худорлявий чоловік спитав найчистішою російською, як проїхати до Києва і попросив трохи їжі, потім ще пара була. Ми повідомили про них тероборону, яка вирішила проводити нас додому.
Мама працювала з військовими та вміла по звуку розрізняти, куди стріляють гради. Весь Ірпінь був під обстрілом, усі житлові райони. Росіяни вийшли на Ірпінь 28-29 лютого із Бучі. Одночасно вони посилили ще й бомбардування. Наші військові підірвали другий міст, щоб не дати їм пройти, але вони через ліс таки змогли увійти на двох танках, як нам показали по телебаченню. Ці танки до Києва потрапили через Пущу-Водицю та заїхали до Оболонського району. Наш міст Варшавською трасою був підірваний, є ще дві дороги, щоб приїхати до Києва. У Києві на Героїв Дніпра чоловіка одного у машині танком переїхали. Він просто дивом вижив, йому допомогли вибратися, доправили до лікарні з купою переломів, машина – груда металу. Коли прилетіли перші авіабомби, це 2 березня було, то від вибуху просто весь будинок затрусився. З того часу ми щоразу боялися літаків. Молодший син влаштував собі в коридорі ліжко, він так себе захищеним відчував, і з того часу так і залишався там із собакою, яка взагалі більше не виходила на вулицю в туалет.
Тепер у магазинах практично вже взагалі нічого не лишилося. Сестра мого колишнього чоловіка жила в Бучі і написала 2 березня, хоча ми вже давно не спілкувалися, і каже, щоби ми виїжджали. Ми чули, що тепер людей цілеспрямовано (свідомо) вбивали. Більше не виходити надвір! Це стало нашим гаслом. Але я ще не хотіла виїжджати, думала, що ми маємо залишитися. У будь-якому випадку ми мали світло, опалення і продукти, як я тепер розумію, вистачало нам ще на два тижні. Але 3-4 березня літаки стали постійно літати, з 4 ранку щогодини. Бомби падали на житлові будинки. Наразі магазини остаточно спорожніли. Коли ходили за продуктами, то бачили, як летять ракети. Дехто падав на землю, інші залишалися стояти… Якоїсь миті ми вирішили, що потрібно виїжджати. Останньою краплею стало, швидше за все, що 4 березня опалення відключили, а за день до цього світло. Найперше я зважилася, коли ми на вокзалі побачили натовп людей, серед яких знайома моя теж стояла, з якою я завжди до церкви ходила. Вона розповіла, що недалеко від нас знайшли розтяжки, це гранати чи бомбочки з ліскою, її не видно, але якщо зачепиш, то все. Потім ми зайшли до магазину, а там навіть хлібу в достатній кількості не було. Тоді я усвідомила, що час виїжджати. Мій молодший син стояв у черзі до аптеки, але й там нічого більше не було. Люди просто благали, щоб їм дали пігулки.
І потім різко почався моторошний обстріл міста, але у нас навіть бомбосховища не було. Ці ракети так літали, я ніколи такого не чула. Їх було чути. Все тремтіло і деренчало так сильно, я такого ще ніколи не відчувала. У магазині мамі дістався останній шматок хліба, дорога додому йшла через залізничний переїзд. Коли ми побачили, що відбувається, у нас із мамою серце мало не зупинилося: весь наш район був задимлений, у нас там син старший, собака з кішкою у будинку залишилися. Це було так страшно… Чоловік якийсь зупинився поряд із нами, нам ще 20 хвилин до дому пішки йти, молодший син на самокаті був. Чоловік цей нас на машині до будинку довіз. А на шляху ми все це побачили: поряд із торговим центром чотири будинки повністю зруйновані, жодних пожежників. Проти росіян, що наближаються, люди на дорогах загородження виставляли, хотіли все спалити. А щоб відволікти танки, почали підпалювати шини. І через дим насправді якийсь час із повітря не бомбили. Влада закликала всіх залишити місто.
4 березня я смс від колишнього чоловіка отримала, він якраз у Єгипті у відпустці був на момент початку війни. Він пише, що о 10-й годині буде евакуаційний поїзд. Ми зібрали все важливе, деякі речі у мами залишили. І знов літак над нами, знову бомби кидають. 5 березня до вокзалу все більше і більше людей пішло, все йшли і йшли… І знову ракети летять, наш собака від страху зірвався, скрізь вандалізм, грабіж, усі вікна розбиті. Але завдяки нашому меру Ірпінь на відміну від Бучі чинив опір. Бучу здали, Ірпінь чинив опір.
На пероні панувала просто невимовна штовханина, переважно жінки з дітьми. І ось у цей натовп попрямував літак і почав стріляти. Ми по усьому небу бачили ракети, вони й в нас могли влучити, як у Краматорську. Мер після обстрілу оголосив, що шлях зруйнований, що нас автобусами на інший вокзал перевозитимуть. А я вже знову залишитися захотіла з мамою, вона вирішила залишитися (через кішку, шиншили та двох папуг), але наполягла, щоб я дітей у безпечне місце відвезла.
У нас із собою три пакунки з речами та їжею було і собака. Автобуса не було і ми пішки пішли на інший вокзал, а тут їде мікроавтобус, який взяв нас на передні сидіння. Ми попрощалися з мамою, серця просто розривалася від болю. А що робити? За 100 метрів до зруйнованого мосту автобус зупинився, але водій сказав залишатися усім сидіти, інакше стрілятимуть по нам, і якось поїхав далі. Постріли були з всюди. Автобус їде далі, а ми молимося, залишаємось у конвої з чиленними машинами. Я лише потім побачила, як росіяни просто палили без розбору з танків по домівках. Ми їхали далі. Дорогою мій колишній написав мені, що його фірма може розмістити нас в Ужгороді. Ми їдемо далі. Водій сам не знав куди, найголовніше виїхати з Київської області. Він взагалі-то медикаменти для солдатів мав везти, а в нього тепер 15 людей в автобусі сиділи, серед них одна новонароджена дитина. Далі, далі, доки бої не залишилися позаду нас, але скрізь дорогою горіли ще машини. Водій із Західної України був, купив нещодавно квартиру в Ірпені, але зараз хотів лише одного – подалі звідси. Він каже, що найнебезпечніше – це їхати полями, бо там танки стоять і стріляють по всьому, що рухається.
О 2-й годині ночі 6 березня ми заїхали у Вінницю. Скрізь битком. Поліцейський один провів нас до єврейської школи. Мені б хоч одну ніч поспати… Нам дали поїсти, було тихо, ніяких пострілів, я хотіла й надалі там залишитися, але саме цього дня, 6 березня, там знову приліт був, ракета в бік аеропроту полетіла. У мене сестра двоюрідна в Ерланґені живе і порадила приїхати до неї, але я хотіла до Ужгорода, я знала, що ми там добре розмістимося, хоча б спочатку. Але після прильоту знову почалася паніка, собаку можна було брати лише до поїзда. Але ніхто не знав, які поїзди коли приїдуть, тобто приїде – так приїде, ні – так ні. Ми сиділи у пастці, до Ужгорода нам не дістатися. Від школи до вокзалу машиною 10 хвилин було, але таксі не було. Так нам охорона допомогла машину знайти, але перший поїзд уже пішов рано-вранці.
Ми сіли на наступний і тоді я зрозуміла, що нам потрібно до Німеччини. Тому що в поїзді був просто жах, місця не було, в купе по 10-15 чоловік. Ми сиділи в коридорі, я зрозуміла, що молодший довго не витримає… Ми вже хотіли вийти, але з усіх боків народу ще більше набивається. Ми таки змогли вийти з поїзда і почали питати про поїзд у бік Львова. Одразу після обіду ми насправді сіли на поїзд до Львову, де ми з самого початку евакуації вперше нормально могли поїсти, навіть собака наївся. Але місто було забите вщент, місць взагалі не було. Я дуже люблю Львів, у мене там багато знайомих, але нас уже ніхто більше не зміг прийняти. І ми почали шукати місце у автобусі чи поїзді до Польщі. Безкоштовні квитки на автобус треба було три дні чекати, на поїзд навіть п’ять, черга в кілька рядів. Я почала шукати платний автобус і одразу знайшла один. Але нам треба було ще гроші зняти. Перший банкомат уже був порожнім, у другого стояв чоловік і раптом мою картку заблокували. Потрібен час, щоб ми змогли отримати гроші.
Я взагалі-то не хотіла автобусом їхати, молодшого укачує. Нам потрібен був спеціальний дозвіл для собаки. На кордоні ми простояли 12 годин, хоч більше вже не контролювали, лише дітей реєстрували. У Польщі ми пішли на вокзал. Знайома подруги живе у Польщі і ми за 15 хвилин знайшли ночівлю. Мені порадили купити квитки на Берлін, але місць уже не було. Тільки за готівку, зате із місцемдля сидіння. Польські друзі прихистили нас на два дні, а потім був переповненій ущент швидкісний поїзд, люди стояли скрізь, у коридорі, перед туалетами. У нас були місця, але у нашому купе вже сиділа сім’я, мама, бабуся, троє дітей, вони у Францію хотіли. Вони, звичайно, з великим небажанням поступилися нам місцями. У Берліні ми пробули два дні у друзів.
12 березня ми прибули до Ерланґену. Але я спати не могла, бо не знала, що з мамою. Із фейсбуку я дізналася, що 12 березня в мій будинок влучила ракета, за два дні до цього в будинок мами… Що з нею? Чи жива вона взагалі? Чи евакуювали її?
Я була така щаслива, коли дізналася, що з нею все гаразд. Вона допомагала сусідці з хворим батьком та лежачою матір’ю. Готували на вогнищі, але вона жива. 28 квітня встановили знову контакт з нею. Вона мені якраз уночі наснилася, а наступного дня о 8-й ранку вона зателефонувала: «Марина, я жива…» У них, нарешті, знову було світло і вона розповіла, що трапилося в Ірпені. Вона допомагала волонтерам, готувала чай, робила бутерброди, завдяки знайомій залишилася під прикриттям, коли ракети в її під’їзд влучили. Якби вона тоді не у знайомої була, її б уже не було в живих. Вона навіть намагалася загасити пожежу. Потім вона пішла до моєї квартири. У будинку живе чоловік похилого віку, він вранці завжди каву п’є і курить, і мама якраз до нього пішла. І в цей момент знову вибух, пряме влучення в мою кухню… Якби ми там були, ми б усі загинули.
7 березня росіяни скрізь розтяжки встановили, багато сусідів загинуло. Мій дім, мамин та хресної були зруйновані. Хрещена вижила дивом. По всьому Ірпеню лежали трупи, багатьох розстрілювали просто, проїжджаючи поруч. Ми через вайбер почали шукати, хто ще живий. Ці дні у березні для Бучі та Ірпеня були найжахливішими. На відео видно, як люди ховалися у будинках. Провокатори маркували будинки, по ним потім планомірно стріляли. В нашу школу теж добряче влучили. Поруч госпіталь був, вони, очевидно, по ньому стріляли. Певно у росіян старі карти.
В Ерланґені я лише через три місяці змогла вільно зітхнути та почати знову жити. Спочатку я боялася кожного літака. І незважаючи на все те, що ми тут отримали, я знову хочу додому. Нічого більше не хочу так, як додому. Тут, звичайно, все добре, хлопчаки до школи ходять. Але дім наш в Україні. Але я не знаю, коли ми зможемо повернутись. Знаю, що вже не зможу повернутись в Ірпінь. Занадто моторошні спогади. Якби тоді водій мікроавтобуса нас не взяв із собою, нам би довелося повертати назад біля зруйнованого мосту та йти дорогою тортур та смерті, де 7-8 березня й ста метрів не пройти було без ризику для життя, там стільки людей загинуло. Мій район Ірпінські Липки повністю зруйнований, єдиний будинок на нашій вулиці тільки вцілів, я не зможу туди повернутись. Одного знайомого в полон взяли, ніхто не знає, скількох відразу розстріляли. Багато хто залишився, не став евакуюватися, а запити на пошуки людей досі в соціальних мережах роблять. Жодний сховище не допомагав від військового котка [машина з металевим циліндром для утрамбування ґрунту, асфальту] росіян. Водночас у Бучі набагато гірше було. Я там раніше жила, знайомі ховалися там із трьома дітьми у підвалі. І їм пощастило. 9 березня вони змогли виїхати, мешкають сьогодні в Ізраїлі. Багато чого можна розповісти… Я обмірковую варіант з Броварами. Це недалеко від Києва та від Ірпеня.
Записано 7 жовтня 2022 року