Україна програла пропагандистську війну Росії, насамперед на Донбасі, там уже багато років заявляли про прихід «Нової Росії», продавали газети, пропонували паспорти… З 2014 року там триває війна.
Ми також не вірили, що війна почнеться. Тільки коли дочка зателефонувала і попросила взяти в поліклініці рецепт на інсулін для онуки, а там уже половини лікарів не було, вагітна жінка теж чекала на інсулін, сказали, мовляв, чекайте, я спустилася в коридор на перший поверх, і тут раптом пролунав вибух, темно , як у тумані, куди бігти, на вулиці хаос, на машині зверху тільки уламки, навіть не зрозуміло було, якого вона кольору, скрізь крики, тут і там людей треба було рятувати, водій лежить, всі навколо нього тільки стоять, крові немає, я біжу далі, на дорозі стоїть чоловік, який повністю не розуміє, що відбувається, на землі лежить жінка, півголови немає, одному чоловікові відірвало руку, одне тіло вже покрите, у мене істерика починається, хтось намагається заспокоїти мене. І тут чоловік назустріч іде…
За дружиною лише чорний дим і видно, що катастрофа сталася.
У нас і до цього вже були проблеми із забезпеченням, ми води та продуктів набрали, але ніхто не вірив, що нам все це доведеться залишити. Ми сподівалися, що це все недовго буде, друзі казали, що лише кілька днів і все. Ми змогли витримати ще кілька днів. У більшості магазинів приймали тільки готівку, лише одна мережа магазинів приймала ще картки, потім все більше і більше магазинів почали закриватися, незадовго до нашого виїзду і в останній день закрилися всі магазини.
Ми у дев’ятиповерхівці жили, зараз вона майже повністю зруйнована. Після 24 лютого раптом стало тихо, майже не було прильотів, дуже оманлива тиша. Тому багато хто думав, що можна буде й надалі тут залишитися. Навіть газ ще був, з сіл молоко привозили і ми робили з нього вдома сир.
Але потім тільки одна думка: аби бомби на нас не скидали. А потім попадання було у резервуар із водою. Потім опалення зникло. Бомбосховища були далеко, дехто навіть повністю переїхав туди, з усіма речами, а ми залишилися.
Документи у нас усі були напоготові, у більшості людей було і все необхідне для термінового виїзду підготовлено, у будь-якому випадку ми думали, що залишимося вдалині лише кілька днів, менше місяця, я просто не могла собі уявити все це. Я одразу плакати починала, ми хотіли одразу знову повернутися додому. Ми знали, що людей евакуювали. Ми навіть самі допомагали іншим та віддавали речі, бо не думали, що самим треба буде тікати.
І ось ще інша історія, моя старша дочка живе в Чехії, а її 16-річний син залишився в окупації в ДНР, то їй довелося хабарі давати, щоб через Росію туди в’їхати, забрати звідти сина і назад через Росію тікати. Онук із зятем там кілька тижнів у підвалі сиділи, навіть хліба не було. Коли він знову побачив хліб, то цілував його від щастя.
Стільки людей тікало, вагітні, люди похилого віку, діти, завжди страшно було, що бомбити почнуть. Нас заспокоювали та евакуювали на автобусах. Один із друзів хотів залишитися. Але в ніч з 12 на 13 березня почалося пекло і ми поїхали. Скрізь моторошні дірки від снарядів у будинках, у яких ще кілька днів тому жили люди.
Я все ще була під враженням від трупів, один із них був мій керівник, як я потім дізналася, вчителька, багато медсестер було поранено уламками.
По дорозі було багато об’їздів, ми навіть бачили війська, які стояли один навпроти одного, доїхали до Покровська автобусом, де ми пробули два дні в тиші, а коли дочка у зведенні прочитала що і тут буде неспокійно, ми вирішили поїхати далі поїздом до Дніпра. Дочка із сім’єю теж виїхала, але на машині. І цього дня був обстріл. Уламки від снаряда розбили вікна квартири, з якої ми тільки виїхали. І так ми 15 березня приїхали до Дніпра, а звідти до Львова.
Поїзд був вщент заповнений, люди стояли і сиділи на підлозі, від Дніпра ми на поїзді далі до Львова. Нас там добре забепечували всім необхідним. Кожні 15 хвилин приходили волонтери та пропонували допомогу. Ми довго чекали на вокзалі, перш ніж змогли далі в Польщу до Перемишля поїхати, знову переповнені поїзди і так до Вроцлова. Поляки були молодці, вони нас просто змушували пити і їсти. Нам взагалі не потрібно було ні про що хвилюватися, поїзд, мовляв, без нас не поїде… Звідти через Франкфурт на Одері до Берліну. Але ми цілковито не знали, що взагалі відбувається, ми немов злякані діти були.
У Покровську з автобуса вийшов чоловік і ніяк не міг зрозуміти, де він і як далі. Куди мені? Він був таким безпорадним. Я часто думаю про те, де він зараз. Ми в будь-якому разі знали, куди нам їхати, бо в Герцогенаурах молодша дочка чоловіка живе. Але всі ці люди, які на Заході взагалі не мають нікого… У Берліні все було дуже добре організовано, там нас запитали куди, чи хочемо ми в Берліні залишитися чи ні, чи потрібна якась допомога, їжа чи напої, показали, де можна було поспати, ми там і переночували, знайшли куточок у ніч із 17 на 18 березня. Ми з Берліна поїхали до Нюрнберга, на вокзалі в Берліні нам ще сказали, що нас, мовляв, зустрінуть волонтери там і все підкажуть. Але на вокзалі в Нюрнберзі не було нікого, на відміну від Берліна, де було повно волонтерів. Ми очевидно надто рано прибули, був ранній ранок. Зустріли там, зрештою, якогось хлопця, котрий російською пару слів говорив, він нам пояснив, що волонтери лише о 8-й ранку підходять, вечора чи ранку, він нам пояснити не міг. У мене телефон ще не працював, німецького номера поки не було. Донька чоловіка нас тільки наступного дня чекала, але вона, звісно, нас одразу забрала.
Але деякі все ще хотіли залишитися у Вугледарі, вони на вулиці на вогнищі готували. Я нещодавно з жінкою розмовляла, вона каже, чоловік загинув, лишуся тут з ним. Куди мені? Досі загиблих у садах ховають, дорога на цвинтар надто небезпечна. Вони живуть там тим, що їм привозять. Просто уявити не можу, як вони там живуть, будинок наш наполовину зруйнований. Я туди грошей відправляю, щоб хоч трохи допомогти. А що людям узимку робити? Вугледар поки що український.
Моя донька виїхала до Польщі, вона неподалік Данцига розмістилася в Мальборку, у них все добре.
Мої батьки під час війни були тут у Німеччині, батько потрапив у полон, мати була на примусових роботах. Батько з Башкирії, 21 червня його забрали, йому 19 років було, він два місяці на фронті був, навіть присягу не встиг дати, потрапив у полон, американці його згодом звільнили. Маму одна сім’я обрала служницею, жилося їй непогано, потім американці прийшли. Тут їй треба було обирати: чи залишатися тут, чи повертатися додому. У неї дуже добрі стосунки були з господинею, її як рідну дочку прийняли, але тягнуло додому. Сім’ї на батьківщині з усіма дітьми було, звісно, важче. «Німецька» мама дуже хотіла, щоб мама залишилася, вона навіть своє господарство хотіла їй залишити, але та додому хотіла. Вона найстаршою з 10 дітей була. Розповідала, що якось німці, ще вдома, до хати зайшли і хотіли корову забрати, вивели її з сіней, але потім побачили сім’ю з усіма дітьми та зрозуміли, що не вижити їм без корови. Так і залишили її ним. Батька потім назад до Башкирії не відправили, а в якості покарання відправили до Донбасу. І мама теж тільки російською мовою розмовляла.
А мій батько вірменин із Грузії, мама – українка, от і в нас теж вся родина завжди говорила російською. А зараз ми із задоволенням розмовляємо українською.
Для мене спочатку тут було дуже складно, адже я завжди працювала. А тут я нікого не розумію, я ніколи іноземних мов не вчила, трохи вірменську та азербайджанську. Але зараз я вже почуваюся тут як удома, там уже життя немає. У нас там було три шахти, дві зараз затоплено, навіть якщо війна завтра закінчиться, їх уже не відновити. Квартиру ми свою таку затишну зробили, а зараз – вікон немає. Але мені потрібно перегорнути цю сторінку, найголовніше, що ми живі, радіємо сонцю, лісу, птахам, а спочатку я постійно плакала. Мій брат все ще там, голодує, проблем багато, але я не можу нічого змінити, добре, що дочка нормально влаштувалася в Польщі. І все одно постійно сумую, хочеться подивитись, що залишилося від нашого міста.
2014 року у нас півроку не було води з-під крану взагалі. У дворах стояли вагонетки із шахти з технічною водою. Питну воду ми купували. Але сама війна була від нас далеко, ми бачили тільки танки, які проїжджали повз нас, побудували новий майданчик для посадки гелікоптерів. Ми думали, що її будуть бомбити, а бомби падали на поліклініку.
Жах, що й у Німеччині багато хто вірить російській пропаганді, що Україну «звільняють», що вона, мовляв, і так частина Росії.
Ми, до речі, всі говорили російською мовою, хоча в Росії стверджували інше. А зараз російська стала отруйною.
Записано 28 серпеня 2022 року