Мені ще в січні знайомий із Ерланґена надсилав статті з інформацією британських та американських спецслужб про можливу війну. Але хіба можна було в це повірити, коли ти живеш звичайним мирним життям. Я з Хайко познайомилася під час його відрядження до Києва і ми з того часу переписувалися. Всім його попередженням я, звичайно, не хотіла вірити, і сприймала всю цю інформацію як чергову нагоду маніпулювання громадською думкою. Тим часом і друзі з Лондона говорили мені, що є висока ймовірність початку війни. У День Святого Валентина Хайко написав мені, що він дуже рекомендував би мені виїхати з Києва. Все одно як, але просто потрібно їхати. Звичайно, я була вдячна за турботу! Ми з моєю подругою тоді обговорювали цю тему і вона теж дотримувалася думки, що, мовляв, перебільшують, і не буде нічого. Багато хто тоді так думав. І в мене якраз у грудні два великі проекти закінчилися і я щойно повернулася з відпустки з Іспанії і нічого про все це не хотіла знати – я взагалі не цікавилася політикою, геополітичною ситуацією і залишилася там, де була.
24 лютого близько 4:30 ранку я прокинулася від вибухів і прочитала у Telegram, що почалася війна. Я одразу подумала про виїзд. Але моя дочка (їй 28 років і вона кілька місяців тому переїхала до мене через складні стосунки з чоловіком) не хотіла нікуди їхати. Моя подруга того ж дня покинула Київ, поїхавши на Західну Україну та потім через Польщу до Італії.
На початку ми взагалі нічого не зрозуміли. Чути було вибухи, але все здавалося якимось нереальним. У підвалі будинку сидіти було неможливо, все з бетону, жахливий запах и зовсім не підготовлено для надзвичайного випадку. Я не хотіла там ночувати. Ми живемо на восьмому поверсі та підготували рюкзаки з усім необхідним, поставили їх, щоб у будь-який момент вони були під рукою. Після сирени ми мали лише три хвилини. Як нам за цей час спуститися сходами до підвалу? Спочатку я хотіла до батька поїхати, але добре, що ми не поїхали туди, тому що він живе в будинку неподалік Бучі, Ірпеня та Гостомеля, де є аеропорт і це було одне з перших місць, яке прагнули захопити російські війська. Пізніше ми бачили, що сталося в тій місцевості.
Ми не купуємо зазвичай багато продуктів, тому і запасів вдома було мало. Але першого дня з дому було й не вийти. Ми живемо у багатоповерхівці на Лівому березі. Неподалік нас Бровари та ТЕЦ, куди відразу ж, звичайно, прийшли танки, стратегічний об’єкт. Проте ми й не знали, наші це були танки чи ворожі. Я тільки дуже боялася, що станцію висадять у повітря і більша частина Києва залишиться без тепла. Під кінець зими це було б не дуже весело.
Але до виїзду 3 березня нам потрібно було пережити ще страшні дні. Іноді ми виходили подивитися, що з машиною на парковці, ходили в магазин за продуктами і скрізь були величезні черги… Було таке відчуття, наче раптом у нашому районі живуть лише чужі люди. Я жила там із 1983 року, знала місцевих, а зараз я почувала себе тут чужою. Ми купували білий хліб, сир, шоколад, без логіки, без плану, не знаючи, на скільки вистачить запасів. Решту часу ми сиділи вдома. Дочка взагалі нікуди не хотіла їхати, нізащо у світі. Вона була переконана, що ми мусимо допомогти тут, незважаючи на те, що у нас взагалі ниякого військового досвіду немає.
Тим часом людей навіть на касах залишалося дедалі менше. Я вже почала подумувати, може і нам допомагати там. Але сирени вили, не перестаючи. Ми просто-таки забарикадувалися вдома, заклеїли вікна, читали тільки новини. Прильоти ракет були дедалі ближче. Невимовний звук, щось між свистом і громом. І ось я заклеїла вікна «зірочкою» зі скотчу, щоб вони під час вибуху не розлетілися на уламки. З донькою у нас почалася справжня суперечка. До сліз. Ми просто ніяк не могли домовитись. Я ніколи в житті не кричала на свою дитину, для неї це було чимось незвичним. Вперше вона це пережила, коли її колишній чоловік з матір’ю лаявся. А тепер я раптом почала кричати на неї: „Війна йде, припини, нарешті!“ Але вона не хоче, каже, мовляв, я доміную. «Я розумію, що ти про чоловіка думаєш. Але ж ми не можемо допомогти, у кращому разі ми простими санітарками можемо стати!» Я попросила друзів і батька, щоб вони поговорили з нею. Але все марно.
Потім перервався зв’язок із батьком, з 1 березня була тиша. З братом також зв’язку немає. Тільки мама була ще тут, з нами у квартирі. Тато далі хотів стежити за домом. Тільки коли ми вже тут були у безпеці, після 5 березня, у нас знову з’явився зв’язок із татом.
Я сиділа вдома на дивані як паралізована, читала новини у Telegram, відправляла редакції посилання на новини, які явно були фейками. Я не могла більше їсти і, незважаючи на це, відволікалася, готуючи картопляне пюре. І тут зателефонував мій колишній чоловік із Польщі. Він каже, ви, мовляв, зовсім збожеволіли, досі в Києві: «Швидко їдьте!» Але як мені їхати без дочки. В однієї з подруг теж ситуація, її дочка не хоче їхати. А що робити, якщо не знаєш, куди наступна ракета впаде? Мені в цей момент подруга зателефонувала та розповіла про свої переживання. І тут у мене така істерика почалася, я не могла нічого вдіяти, не могла зупинити сліз. Я ж не можу примусити дочку. Логікою тут уже нічого не досягнеш. А що робити з емоціями?
Я просто сіла в машину і поїхала Києвом. Всюди були пости, на всіх виїздах. І ось я поїхала заправлятися, але скрізь черги величезні. У мене ще півбака було, тому я поїхала до заправки, де завжди мало людей. Так і цього разу. Я дозаправила бак до повного, заплатила готівкою, карту вони вже не хотіли приймати і поїхала до річки. Але там моя подорож і закінчилася, нікого не пропускали, лише мешканців району. Я повернулася додому, припаркувалася, піднялася до квартири. Тиша: ми вже не розмовляли один з одним, тільки спали поряд.
Наступного ранку дзвонить мій друг Міша. Я не знаю, що він сказав моїй доньці, але тут вона підходить і каже: „Якщо хочеш, ми можемо виїхати“… Ми тільки рюкзаки взяли воду… І поїхали. Тут двоюрідний брат Михайла дзвонить і просить матір взяти. Ми вже далеко, в іншому напрямку, до комендантської години можемо не встигнути доїхати, якщо повернемося. Вирішуємо, що вона таксі бере і приїде на заправку на Столичному шосе. За моїми підрахунками лишилося півгодини. Ми чекаємо її на заправці – і вона встигла. І одразу далі. Тепер Мишина дружина дзвонить: Чи не могли б ми її подругу забрати? У моїй маленькій машині? Ну добре, посунемося. Але за десять хвилин дівчини все ще немає і немає, нам потрібно далі, інакше не встигнемо до Бердичева, це на Житомирщині, 180 км від Києва. Головною дорогою їхати не можна. І ось ми замість звичайних трьох з половиною годин їхали цілих сім, потім ще пробили колесо поганою дорогою. Ми дзвонимо до майстерні, але нікого вже немає. Проте все ж таки приїхала людина з шиномонтажу і допомогла нам ремонтувати диск, шина виявилася цілою. Світло вже скрізь у селищі вимкнули. Поки цей чоловік їздив за потрібним обладнанням, а ми чекали на цьому СТО одні з увімкненим світлом. І раптом чуємо – постріли. Я всіх усередину приміщення відправила і ми вимкнули світло, щоб не привертати увагу до цього місця. Через якийсь час чоловік повернувся з диском і сказав, що до Польщі доїдемо. Взяв із нас символічну суму в 200 грн.
У мене вже сили зовсім не було. Через комендантську годину нам треба було їхати без світла, але я навіть не знала як. У мене машина автоматично фари вмикає, їх не відключиш. А не можна зі світлом, треба якось відключати їх. Я вже не можу сказати, як ми доїхали до будинку, де мали зупинитися на ніч. Нас прийняли та нагодували, але я нічого не могла їсти, тільки чай пила. Потім були довгі розмови. Нам порадили не виїжджати о 6-й ранку, а то нас скрізь зупинятимуть і питатимуть звідки й куди їдемо. Я навіть точно не знаю, скільки людей було в цьому гостинному будинку. Сім’я, що нас прийняла – господиня з чоловіком та двоє дітей, бабуся, батьки нашого друга, їхня сестра, яку ми привезли… може ще хтось був. Нам дали спальню з великим ліжком, щоб відіспатися. Господарі спали на одному дивані у вітальні утрьох, а гості в інших кімнатах по кілька людей на одному ліжку.
Я й на сніданок не могла нічого їсти. Ми виїхали о 9 ранку – 470 км жахливими дорогами до кордону (центральними дорогами їхати було не можна) – і о 17-й ми були на місці. Я всю дорогу сама була за кермом. У доньки мало досвіду, особливо на зимових дорогах. Коли стрілка бензину почала підходити до нижньої позначки, ми якраз під’їхали до заправки, але там люди вже три години стояли у черзі, а до кордону ще далеко – втрата кількох годин у дорозі могла означати зупинку на ніч на території України, тож вирішили їхати далі. Ми знову під’їжджаємо до якогось села, а в баку вже практично нічого немає. У мене нерви намежі, майже істерика. Я нерелігійна людина, але зараз я починаю молитися Богам, вищим силам, ангелам, аби нам доїхати до кордону. Дочка вже починає сміятися з усіх моїх ангелів-охоронців, яких я прошу про допомогу. Та я знаю, якщо ми тут залишимося без бензину, то я піду по домівках просити і платити доларами за краплі бензину або щоб просто десь залишитися ночувати, бо у машині холодно. І раптом – не вірю своїм очам, перед нами заправка, а на ній лише дві машини. У дочки ще гривні були, і ми можемо заправити 20 літрів. Гроші ми маємо, але більше бензину не дають. І тут я питаю: Хто з вас Богів і ангелів допоміг нам? ДЯКУЮ!» Так ми змогли доїхати до кордону.
Хайко був у цей час у Тайланді, весь час писав мені „stupid woman!“ (дурна жінка), бо я так пізно виїхала. Він все запропонував: свій дім мені та дочці, мамі… І ось у мене лише 300 євро лишилося. Усі розповідають, які поляки були добросерді до біженців, але нам траплялися інші, нам практично весь час не щастило. Спершу це була страховка на машину. У будь-якому випадку мій колишній сказав, що поліс можна оформити за 1 злотий, а ми заплатили 40 євро. На кордоні ми простояли 10 годин. Коли заїхали до Польщі, насамперед заїхали на заправку, купили чай, бутерброди та картку для мобільного. Я не знала, що ми могли й надалі користуватися своїми українськими. У будь-якому разі я нарешті поїла. У Варшаві у мене настільки не було сил, що я мало не заснула за кермом. Значить, у готель.
– Так, номери вільні є, каже жінка на реєстрації, яка польською володіє гірше за мене. Розповідає, що вона із Сум і залишила там своїх дітей. Вона взагалі й оком не моргнула, коли ми говоримо, що Суми обстрілюють вороги… Ми тільки пару годин хочемо поспати, нам не потрібен ні сніданок, ні вечеря, але немає жодної знижки. Стандартна ціна, оскільки все одно білизну міняти треба буде. І хоча номер був із WiFi, інтернету не було. Просто розведення на гроші.
Українська картка перестала працювати. Добре, що є інтернет через польську картку на мобільному. Нарешті змогли додзвонитися до тата, з яким не було зв’язку, коли ми виїжджали. Слава Богам він живий. Але є й страшні новини: до хати моєї хрещеної (рідна сестра моєї мами) влучив снаряд і мій двоюрідний брат загинув, хрещена не змогла допомогти, а швидка не змогла приїхати і він просто стікав кров’ю. Поховали в саду, бо до цвинтаря не доїхати було – дорога була надто небезпечна, а електрики не було. Але як би там не було, дякувати Богам, тато живий. Я стояла на вулиці і сльози текли без зупинки.
Моя двоюрідна сестра жила у самому центрі Києва, перші дні сиділа лише у метро. Усі застудилися, хотіли виїхати з Києва до родичів. Спершу вона з нами хотіла поїхати. Але коли ми почали виїжджати, то не змогли до неї додзвонитися за жодним номером. Коли вона нарешті передзвонила, то було вже пізно. Вона виїхала наступного дня. Вона пізніше дізналася, що сталося. Я не могла її чекати, не хотіла далі людям у селі заважати, вони й так спали через нас на підлозі. Зв’язок потім загубився. Але таки був ще брат, який загинув. Тільки після його смерті, після смерті Ігоря, після того, як його в саду поховали, та його сестра Юля виїхала, контакт знову відновився. Вона досі в одному із таборів зараз у Польщі з дітьми.
У Польщі мені довелося піти до банку, щоб перевипустити банківську картку, щоб мені могли скинути гроші. Менеджер у польському банку нам дуже допомогла, зробила картку non-name, змінила номер телефону і ми з новою карткою знову змогли заправитися та накупили усіляких вітамінів. Я подумала, що краще було пити їх, ніж постійно каву. А з Варшави все пішло далі досить швидко. 900 км та ввечері ми вже були в Ерлангені. Кордон за Вроцлавом ми й не помітили. 5 березня о 16.30 ми приїхали, брат Хайко прийняв нас, з цілим кошиком їжі і трьома пляшками проссєко. Весь холодильник битком. Запасів щонайменше на місяць, як мені здалося. Було все, що мені було потрібно, був інтернет, щоб знову зв’язатися з батьками. На другий день ми познайомилися з Розою та Ельське. Обидві допомогли нам далі. Перші дні ми хотіли тільки спати… 8 березня ми написали емейл до Ратуші, що хочемо допомагати як волонтери, а 10 березня нам уже все показали, і з того часу ми працюємо волонтерами у Ратуші. Ми познайомилися з охоронцями, дуже хороші люди, вони так мило дбали про нас і навіть приносили нам каву та солодощі. Коли розпочався наплив людей з України, були дні, коли ми залишалися до 6-8 вечора у Ратуші. Я завжди пішки ходила, у мене ноги боліли, бо я раніше ніколи так довго не стояла. Додому приходила і, лежачи на дивані, ноги вгору закидала.
Після приїзду донька постійно говорила, що хоче повернутись додому. Я їй запропонувала одразу поїхати назад. Але потім це волонтерство дало їй якусь підтримку та спокій. Ми зблизилися. І раптом вона захотіла зі мною серіали подивитися, ми згадали про проссєко і разом випили першу пляшку. Ми купили равіолі і стали дивитися фільм-жахів, пили вино і вперше цокнулися за порятунок, вперше нормально поговорили одна з одною. Те, що ми займалися тут потрібною справою, просто перевернуло нас зсередини. А тепер і я нарешті почала заспокоюватися. У мене є робота, донька працює на міні-джоб в АВО. Чого нам ще потрібно? Хіба щоб війна пошидше скінчилася!
Тепер хочу інтегруватися. Я дивлюсь на речі тверезо. Я в кращому разі зможу продати квартиру у Києві. Я не маю нічого, куди мені повертатися. І оскільки дочка тут облаштувалася, познайомилася з новими друзями і не хоче більше їхати, Ерланґен став і для мене рідним.
Записано 12 серпня 2022 року