Ще напередодні війни ми з дітьми були на святі у Харкові. Усі були святково одягнені, ніхто й уявити не міг, що станеться наступного дня. Мій старший син хотів довше залишитися, ми раніше поїхали додому, до Люботина, міста залізничників, приблизно 25 км від Харкова. 24 лютого чоловікові рано-вранці сестра дзвонить: «Війна!». А відразу після цього і син дзвонить. Він прокинувся від вибухів. Потім зв’язок перервався. Ми одразу поїхали туди, щоб забрати його, вулиці вже були забиті.
У небі скрізь літали ракети з хвостами, що світилися. Найстрашніші спогади – це постійні вибухи та стрілянина вночі. Ми маємо свій невеликий будинок, ми в ньому забарикадувалися. Ми всі разом сиділи у спальні, наш підвал не придатний для бомбосховища. Рішення про виїзд ми прийняли, коли до нашого саду впала касетна бомба і зруйнувала один із поверхів сусіднього будинку. Дітей уже й заспокоїти не могли, я сама повинна була тримати себе в руках, щоб не зірватися. Скрізь у будинку були уламки, вони навіть двоє дверей пробили, за якими спальня була. Уламки залишилися і на третіх дверях на рівні голів дітей. Навіть і уявити собі не можу, що було б, якби хтось у цей момент був у коридорі дорогою до туалету. Ми просто дивом вижили. Навіть чавунну ванну у саду набої (снаряди) пробили. Надворі сиділи люди, всі хапалися за голову, скрізь був переполох. Було зрозуміло, що захисту ми більше не маємо; заклеїти вікна та ховатися у будинку – це вже було небезпечно. Тільки тікати. Це було 9 березня.
Час між початком війни та нашим виїздом описати неможливо. У магазині не було продуктів, скрізь черги, а те, що залишилося [на полицях магазинів], коштувало шалені гроші. Але все ж добре працювали сирени та сирени через стільниковий, а росіяни не увійшли до нашого міста, не «визволили» нас, а, Дякувати Богу, «лише» обстрілювали артилерією.
У нас у місті та у всій Харківській області залишалися лише ті, хто або вже виїхати не міг, або з різних причин не хотів. Тітка моя, наприклад, залишилася у Харкові. Вона вважає, що вона нікому не потрібна і краще їй померти там, де вона всі ці роки прожила. А моя сестра виїхала, як і я, і живе зараз у Болгарії.
У ці дні діти страшне пережили, вони прокидалися з молитвами на вустах, засинали, молячись. Вони найбільше хвилювалися за нас із чоловіком, він на початку війни записався на фронт.
При виїзді нам допомагали волонтери, посадили нас в автобус, який рано вранці виїхав до Черкаської області – без зупинок, зовсім тихо. Трохи пізніше цю дорогу почали обстрілювати вороги, багато хто загинув. Як подумаю про це, які там мурашки по шкірі… жах просто.
Ми залишалися там протягом трьох ночей, гарне забезпечення було, а потім далі на Хмельниччину, де теж постійно гули сирени. Нас розмістили у семінарії, потім у селі, де ми могли приблизно на тиждень залишитися. І раптом сталося диво: мій старший син у 2015 році був зі своїм хором хлопчиків у місті-партнері Нюрнберзі. Він контакт і далі підтримував, і ось через них ми отримали повідомлення, що нам знайшли квартиру, навіть із меблями, і нам потрібно якнайшвидше приїхати до Німеччини.
Із Хмельницького нас знову ж таки волонтери автобусом привезли до польського кордону і 23 березня ми в’їхали до Німеччини. До цього мені щоночі снилася війна, хоча чим далі від фронту, тим спокійніше на душі ставало, навіть у Польщі, де нас просто чудово прийняли, а потім об’їздами довезли з Варшави до Берліну. Тільки тут мені більше не сниться війна, я добре сплю і повертаюся до життя.
У мене четверо дітей, два сини, вісімнадцять і дев’ять, та дві дівчинки, п’ятнадцять та вісім. Вони так підтримували мене під час виїзду, погодиліся виїхати, тільки старший дуже важко прощався з батьком, той же обіцяв залишитися з сім’єю… Чоловік міг би виїхати. Якщо троє чи більше дітей, то військовозобов’язаним чоловікам дозволяють виїзд, але він був у армії танкістом і вирішив залишитись захищати батьківщину.
У нього потім були проблеми зі здоров’ям, цукор та гемоглобін впали, у нього цукровий діабет, то його у військовий шпиталь одразу доставили, який, як він розповідав, обстріляли. Після короткої відпустки з фронту у липні у нас в Ерлангені він знову повернувся до «пекла» у Харкові, щоб боротися з рашистами. У цей час, до речі, і школу бомбардували, куди мої діти ходили. Що тут сказати? Але росіяни стріляють по усьому, навіть по машинах з біженцями. Коли цей кошмар нарешті скінчиться?
Коли ми приїхали, то господарі двома машинами забрали нас із вокзалу, щоб усім місця вистачило. Вони навіть солянку за рецептом із інтернету приготували, улюблений суп дітей. А на кухні стоїть посудомийна машина, саме така, про яку я все життя мріяла. Ми багато спілкуємось із сусідами з різних країн, від Бразилії до Індії, вони дарують дітям завжди багато іграшок. І імла, що заповнила наші життя на початку війни, поступово розсіюється.
Ми тут насправді [як] вдома, особливо на чаюваннях у громаді Святого Генріха. Нам там подобається, молоді та літні, всі разом, грають та розмовляють. Нещодавно ми були вперше у зоопарку. Адже в українських зоопарках багато тварин померли від голоду та наслідків війни. Але це окрема сумна історія. Старша донька грає на скрипці та навчається у колишньої вчительки сина з України.
Мені дуже страшно за чоловіка. А так ми всі задоволені та щасливі. Наш будинок ще стоїть, з улюбленими іграшками дітей і папугою, якого сусіди, як вони розповідають, навчилися як слід лаяти Путіна… Звичайно, ми дуже хотіли б повернутися додому. Ми, як і майже всі у Харківській області, лише російською мовою розмовляємо. Але росіяни, самі того не бажаючи, навчили нас поважати власну українську мову та розмовляти нею. І з недавнього часу маленька Вероніка найбільше любить співати український гімн національною мовою. І ми всі згодом перейдемо на українську, щоб не говорити мовою агресора. І чи буде тоді папуга г… у Кремлі українською проклинати, поживемо-побачимо.
Записано 28 серпня 2022 року